Моя мама щойно повернулася із заробітків, тож я разом із чоловіком знову прийшла до неї на розмову. Ми сподівалися, що цього разу, побачивши нашу ситуацію, вона все ж розтане й виправить усе. Але мама нас навіть на поріг не пустила.
Нормально спілкуватися з нею ми перестали ще років п’ять тому. Моя колись спокійна, поступлива й завжди готова піти назустріч мама раптом стала для мене чужою людиною — такою, що не здатна пробачити одну-єдину помилку.
Мама вже не перше десятиліття працює за кордоном, тож за ці роки зібрала чималі заощадження. Свого часу вона оплатила мені й весілля, і навчання. За це я завжди була їй дуже вдячна — тут без жодних питань.
Непорозуміння між нами почалися через квартиру, яку вона мені подарувала. Річ у тім, що ще до мого заміжжя мама оформила на мене житло. Коли ж ми з чоловіком одружилися, то певний час мешкали саме там.
Але коли в нас з’явилися діти, раптово тяжко захворіла мама мого чоловіка. Вони самі з села, а з майна — лише корова, тож грошей на лікування не було зовсім. Саме тоді я продала квартиру, і всі кошти ми вклали в порятунок здоров’я матері мого чоловіка.
Мама ж у той час придбала собі житло в місті — двокімнатну квартиру. Я вирішила, що ми зможемо там жити, адже мама все одно перебувала на заробітках. Але коли я звернулася до неї по ключі, несподівано почула відмову.
Мама заявила, що мій учинок глибоко її образив і зачепив. Мовляв, вона не для того роками тяжко працювала на чужині, щоб я витратила все до копійки, навіть не порадившись із нею.
Нам довелося переїхати в село й жити разом із мамою мого чоловіка — у маленькій хатині без жодних зручностей. До того ж моя мама повністю відсторонилася від нас і від онучок: за останні п’ять років вона не лише жодного разу не зателефонувала, а й не дала ні копійки — навіть на свята.
Та ми не пропали. Викрутилися з того, що мали. Тримаємо чотирьох биків, п’ятнадцять свиней, завели перепелів, возимо на ринок яйця й м’ясо. Але навіть працюючи не покладаючи рук, за п’ять років ми так і не змогли зібрати гроші бодай на перший внесок за житло.
Коли родичі повідомили, що мама приїхала у відпустку, ми всією сім’єю поїхали до неї. Я хотіла ще раз поговорити з нею, вірила, що за ці роки вона хоча б трохи відтанула, адже я — її єдина дитина.
Та мама навіть не впустила нас до хати й не подивилася в наш бік.
— Коли своє надбаєте — тоді й приходьте, тоді я вас впущу. Я вам уже раз допомогла. Де результат? Чи є гарантія, що цього разу все не повториться? Бувайте здорові.
У мене на душі такий біль і жаль до неньки, що й слів не вистачає це описати. Я вмію рахувати й знаю, що в мами є чималі заощадження — їх вистачило б і на квартиру для мене, і на майбутнє моїх дітей. Але мама ніби й не помічає, що нам потрібна допомога.
Хіба ж я пустила гроші за вітром? Я витратила їх на добру справу — на порятунок життя. То чому ж вона так учинила? Поясніть…
А ви б, знаючи, що ваша донька в скруті, не впустили б її жити у свою порожню квартиру?
Після тих слів мама просто зачинила двері. Повільно, без крику, без емоцій — так, ніби відгороджувалася не від рідної доньки з онуками, а від чужих людей. Ми ще кілька хвилин стояли на сходах, не вірячи, що все щойно сталося насправді. Діти мовчали, ніби відчували серйозність моменту. Чоловік узяв мене за руку, але я майже нічого не відчувала — всередині було порожньо.
Дорогою додому я згадувала маму іншою. Тією, що колись гладила мене по голові, коли я плакала через зламану іграшку. Тією, що ночами сиділа зі мною над зошитами, аби я добре вчилася. Тією, яка казала: «Доню, головне — щоб ти була людиною». І я не могла зрозуміти, в який момент між нами виросла така глуха стіна.
Я багато разів прокручувала в голові одну й ту саму думку: чи справді я зробила таку страшну помилку? Так, я продала квартиру, подаровану мамою. Але ж не на марноту, не на розваги, не на чиїсь забаганки. Я рятувала людину. Матір мого чоловіка. Бабусю моїх дітей. Хіба це не вартує розуміння?
Можливо, маму боліло не стільки саме рішення, скільки те, що я не порадилася з нею. Але ж тоді рахунок ішов на дні, а іноді — на години. Я не шукала виправдань, я діяла так, як підказувало серце. І тепер за це серце мені доводилося платити самотністю.
Найбільше боліло через дітей. Вони ростуть без бабусі, навіть не знаючи її. Вони не отримують від неї ані дзвінка, ані листівки, ані теплого слова. І я щоразу ловлю себе на думці: як пояснити їм, чому рідна бабуся обрала відстороненість замість любові?
Ми повернулися до своєї маленької хати в селі. Знову ранок почався з роботи: нагодувати худобу, почистити клітки, зібрати яйця, приготувати дітям сніданок. Життя не зупиняється, навіть коли боляче. Воно просто йде далі — важке, просте, справжнє.
Я не прошу в мами грошей. Я не прошу переписувати майно чи щось повертати. Мені хотілося лише одного — щоб вона дозволила нам пожити в порожній квартирі, стати на ноги, дати дітям кращі умови. Не назавжди. Тимчасово. Але, мабуть, для неї це занадто.
І все ж, попри все, я не тримаю на неї злості. Є образа, є біль, є нерозуміння — але немає ненависті. Бо вона моя мама. І десь глибоко всередині я все ще вірю, що одного дня вона подзвонить. Скаже просте: «Доню, приходь. Я подумала».
Я не знаю, чи станеться це завтра, чи через рік, чи ніколи. Але я знаю інше: я не зрадила себе. Я вчинила по совісті. А значить, як би важко не було, я зможу дивитися дітям у вічі й сказати: «Ми пройшли цей шлях чесно».
