Мороз у мінус тридцять сім скував Новоустьїнськ раніше звичного — з пронизливими вітрами, від яких люди втрачали рівновагу, з небом кольору холодної сталі й тріском кори на старих модринах. Місто, розділене навпіл рікою Світлою, потопало в ранніх сутінках уже після третьої години дня. Лише жовті ліхтарі станції Новоустьїнськ-Товарний виривали з темряви кілька метрів заметених колій.
Саме такої ночі патруль відомчої охорони обходив далекі склади. Старший наряду Петро Силантійович Громов та його молодий напарник Костя Букреєв перевіряли замки на пакгаузах і прислухалися до кожного шереху. Біля сьомого складу Костя раптом схопив Громова за рукав.
— Петре Силантійовичу, дивіться… Там, біля канави…
Промінь ліхтаря вихопив із темряви людську постать.
Молода жінка сиділа просто на крижаному бетоні, притулившись до штабеля шпал. Голова безсило звисала на груди, волосся примерзло до коміра тонкого пальта. Одягнена вона була дивно: нове драпове пальто з хутряним коміром, явно не її розміру, поверх легкої сукні. На ногах — елегантні туфлі, абсолютно непридатні для лютої зими. Однієї туфлі не було зовсім.
Громов миттю скинув кожух і накрив незнайомку, а Костю відправив викликати швидку. Жінка не реагувала ні на голоси, ні на дотики. Дихала ледве чутно. Найдивнішим було інше — від неї не пахло ані спиртним, ані ліками. Лише ледь вловимий хімічний запах, схожий на аптечний.
У Першій міській клінічній лікарні чергова бригада працювала мовчки й швидко. Лікарка-реаніматолог Валентина Кедріна одразу наказала везти постраждалу до реанімації. Крапельниці, уколи, грілки — усе пішло в хід.
— Це не просто переохолодження, — сказала вона завідувачу. — Є сильна інтоксикація. Схоже на дію психотропних препаратів.
Токсикологічний аналіз підтвердив її слова: у крові жінки виявили сліди сильнодіючих речовин, які не можна було дістати без спеціальних рецептів.
Документів при потерпілій не знайшли. Лише золотиста шпилька у формі метелика та складений учетверо аркуш із віршами.
Справу доручили старшому слідчому Аркадію Федоровичу Сєверцеву — людині мовчазній, уважній і надзвичайно досвідченій. Він приїхав до лікарні наступного дня, коли дівчина вже отямилася.
Їй було не більше двадцяти трьох. Сірі очі дивилися насторожено й розгублено.
— Ваше ім’я? — спокійно запитав слідчий.
— Марина Соболєва… Я приїхала вступати до текстильного інституту…
Вона говорила повільно, ніби витягувала слова з густого туману.
— Пам’ятаю вокзал… Потім якогось чоловіка… Далі — провал.
Поступово Марина згадала більше.
На привокзальній площі до неї підійшов добре вдягнений чоловік років сорока. Він назвався Іларіоном Званцевим і показав посвідчення співробітника кіностудії. Розповів, що шукає дівчат для кінопроб.
— Він сказав, що в мене дуже виразне обличчя, — згадувала Марина. — Обіцяв гонорар і офіційний договір…
Вона погодилася поїхати до «знімального павільйону».
У старому особняку її зустріла мовчазна жінка в темній сукні. Марину посадили за стіл, пригостили кавою. Чоловік попросив прочитати вірші перед камерою.
— А потім… усе попливло перед очима…
Сєверцев слухав, не перебиваючи. І дедалі більше переконувався: перед ним не випадковий злочин.
За місяць до цього інша дівчина була знайдена біля вокзалу за схожих обставин. Вона теж нічого не пам’ятала. Потім надійшла інформація про ще один випадок у сусідньому районі.
Усі постраждалі були молодими приїжджими дівчатами. Усіх заманювали обіцянками кінозйомок.
Сєверцев викликав капітана карного розшуку Ігоря Собка.
— Маємо справу із системою, — сказав слідчий. — Це не випадковий злочинець. Перевіряйте всіх, хто має стосунок до кіно та доступ до медикаментів.
За два тижні Собко приніс тонку теку.
— Є один чоловік. Геннадій Полозов. Колишній оператор кіностудії. Живе на околиці Новоустьїнська разом із медсестрою психоневрологічного інтернату.
Сусіди бачили, як до будинку приїжджали молоді дівчата. Іноді звідти лунала музика зі старих платівок.
За будинком встановили спостереження. Незабаром прослуховування дало перші результати.
— Ампули принесла? — лунав чоловічий голос на записі. — Минулого разу дівчині стало погано.
— Я боюся, Гена… — відповідала жінка.
Потім — звук музики й приглушений жіночий крик.
Собко стискав кулаки.
— Треба брати їх негайно.
— Ще рано, — тихо відповів Сєверцев. — Потрібні прямі докази.
Невдовзі вони з’явилися.
Одного лютневого дня Полозов привіз до свого будинку нову дівчину. Оперативники дали йому зайти всередину й лише тоді оточили дім.
Усередині все нагадувало дивну театральну декорацію. Камери, прожектори, старовинні меблі, важкі портьєри.
Дівчина сиділа непритомна у кріслі.
У підвалі знайшли десятки ампул із сильнодіючими препаратами, фотографії дівчат, прикраси, шарфи, сумочки — моторошні «трофеї».
Сєверцев одразу зрозумів: деяких жертв уже немає серед живих.
На допитах Полозов поводився дивно спокійно.
— Я лише вивчав людський страх, — казав він. — Це було мистецтво.
— Це злочин, — холодно відповів Сєверцев.
Згодом з’ясувалося, що дві дівчини загинули. Решту вдалося врятувати лише дивом.
Майя Туманова, співмешканка Полозова, спочатку мовчала, але згодом зламалася.
— Він погрожував мені… Я боялася…
Та слідство довело: вона допомагала йому діставати препарати й приховувати сліди.
Суд тривав вісім місяців.
Марина Соболєва давала свідчення спокійно й гідно. Коли адвокат спробував натякнути на її «необережність», вона підвелася й твердо сказала:
— Я повірила людині, яка говорила про мистецтво. Якщо це злочин — тоді весь світ побудований на брехні.
У залі запанувала тиша.
Полозова визнали осудним і засудили до найвищої міри покарання. Майя Туманова отримала дванадцять років ув’язнення.
Після процесу Сєверцев довго не міг оговтатися. Найбільше його мучило навіть не саме зло, а байдужість людей.
Сусіди не хотіли помічати дівчат, які зникали.
Колеги Майї не звертали уваги на зникнення ліків.
Пасажири на вокзалах не придивлялися до наляканих провінційних дівчат поруч із чужими чоловіками.
Минали роки.
Марина закінчила інститут, створила родину й переїхала до Тюмені. Варвара Ковригіна стала бібліотекаркою та писала краєзнавчі нариси.
А донька Майї — Люба Туманова — несподівано відкрила в собі талант художниці. Вона малювала дивних прозорих ангелів над вокзалами та засніженими коліями.
Згодом її картини почали виставляти в галереях.
Одного разу вже літній Сєверцев отримав посилку. Усередині була невелика картина: ангел із ліхтарем стояв на зимовому пероні.
До картини додавалася записка:
«Аркадію Федоровичу, який колись повірив, що я вмію малювати світло. З глибокою вдячністю — Любов Туманова».
Старий слідчий довго тримав картину в руках, а потім повісив її над письмовим столом.
І щоразу, коли над країною опускаються зимові сутінки, а на маленьких станціях спалахують жовті ліхтарі, десь у стукоті коліс ніби звучить тихий шепіт:
— Пам’ятайте. І не мовчіть. Тоді світло не згасне ніколи.
