Мама благала взяти її з собою на море: я погодилася — і вже першого вечора зрозуміла, що відпустка назавжди зіпсована
— Ліно, я не прошу багато. Просто посиджу поруч із вами. Мені багато не треба, — мама говорила тихо, ніби вибачалася за сам факт свого існування. — Я ж і справді давно ніде не була.
Їй шістдесят дев’ять. Вона завжди намагалася бути непомітною, зручною, такою, щоб нікому не заважати. І саме ця її здатність дратувала мене найбільше.
Ми з Деніелом готувалися до цієї відпустки майже рік. Відкладали гроші, відмовлялися від усього зайвого, мріяли про теплі вечори біля моря і про те, що нарешті побудемо вдвох — без розмов про здоров’я, ціни та нескінченні поради.
— Ти впевнена? — запитав Деніел, коли я розповіла йому про маму. — Це буде зовсім інший відпочинок.
— Я знаю, — відповіла я. — Але якщо я їй відмовлю, потім собі не пробачу.
Ми взяли її з собою. Зняли більший номер, щоб у кожного був свій простір, і пообіцяли собі не сваритися через дрібниці.
Поїздка почалася з дрібниць. Мама хвилювалася за квитки, перевіряла документи по десять разів і весь час повторювала, що «так дорого — це неправильно». Я усміхалася, але всередині накопичувалося роздратування.
У готелі вона довго розглядала номер, торкалася меблів, зазирала у ванну кімнату, ніби шукала якийсь підступ.
— Тут, мабуть, нічого не можна чіпати, — сказала вона обережно. — Ми ж гості.
Першого вечора ми пішли вечеряти до ресторану біля моря. Мені хотілося гарної відпустки, фотографій, відчуття, що життя нарешті склалося.
Мама вдягла свою найкращу сукню — вона виглядала трохи старомодно, але акуратно. У руках у неї була стара сумка, з якою вона не розлучалася багато років.
— Може, залишиш її в номері? — запитала я.
— Нехай буде зі мною, — відповіла вона й більше нічого не пояснила.
За столом вона майже не їла, лише озиралася довкола. Було видно, що їй некомфортно, але вона намагалася цього не показувати.
І раптом, коли принесли десерт, мама несподівано сказала:
— Ліно, я маю тобі дещо розповісти.
Я напружилася. Я вже знала цей тон. З цього моменту наша відпустка була повністю зіпсована
Вона відкрила сумку й дістала невеликий старий альбом. Не такий, як зазвичай — без підписів, без прикрас, просто потерта обкладинка.
— Мамо, не зараз, — прошепотіла я. — Ми ж у ресторані.
— Саме зараз, — спокійно відповіла вона.
На першій фотографії була молода жінка біля моря. Усміхнена, засмагла, зовсім не схожа на мою маму, якою я її знала.
— Це ти? — запитала я.
— Так. Колись давно.
На наступній фотографії поруч із нею був чоловік. Я впізнала його одразу, хоча ніколи не бачила таким.
— Це мій батько?
— Так.
Я завжди думала, що він просто пішов із сім’ї. Так було простіше. Так мама пояснювала.
— Він не залишив нас, — сказала вона, ніби прочитавши мої думки. — Він поїхав, бо ти тяжко захворіла. Нам були потрібні гроші, і він поїхав працювати туди, де платили найбільше.
Я мовчала. Шум моря ніби став тихішим.
— Він не повернувся, бо загинув. Я не сказала тобі правду, бо боялася, що ти звинувачуватимеш себе. Мені здавалося, так я тебе захищаю.
Я дивилася на альбом і відчувала, як усередині щось ламається.
— Я привезла його із собою, бо ми мріяли знову побачити це місце. Я хотіла, щоб ти знала: тебе ніколи не залишали.
Мій гарний вечір закінчився. Мені стало байдуже, де ми сидимо і хто на нас дивиться. Я раптом побачила маму іншою — не незграбною, не старомодною, а сильною жінкою, яка все життя несла важку правду сама.
— Пробач мені, — тихо сказала я. — Я була несправедлива до тебе.
Вона нічого не відповіла. Просто взяла мене за руку.
Ця відпустка склалася зовсім не так, як я планувала. Вона не була легкою й безтурботною. Але саме того вечора я зрозуміла, що іноді море потрібне не для відпочинку, а для правди, від якої більше не можна тікати.
