— Лідіє Федорівно, я одружена з вашим сином уже дев’ять років. Перші три роки я вітала вас і дарувала подарунки і на Новий рік, і на 8 Березня, і на день народження. Ви жодного разу не привітали мене у відповідь. Зрештою, я теж перестала. І, пам’ятається, раніше вас це не дивувало. То що ж сталося сьогодні?
— Яно, ти де? — почулося у слухавці.
Цей голос неможливо було сплутати з жодним іншим. Яна одразу впізнала свекруху.
— І вам доброго дня, Лідіє Федорівно. Я на роботі.
— Ти забула, який сьогодні день? — запитала свекруха.
— Пам’ятаю. У вас сьогодні день народження, — відповіла Яна.
— То чому ти мене не привітала?
— Раніше вас вітав ваш син. А сьогодні Роман навіть не подзвонив, — пояснила свекруха.
— Усе просто, Лідіє Федорівно. Щороку я нагадувала йому, щоб він вас привітав. А сьогодні — ні.
— Ось я й хотіла дізнатися, чому ти йому не нагадала.
— Бо мені набридло нагадувати Романові про все.
— Але ж він цілий день сидить за комп’ютером і дуже втомлюється. Могла б і нагадати.
— Лідіє Федорівно, я теж не відпочиваю. До того ж я працюю з людьми, а це значно енерговитратніше, — сказала Яна і завершила розмову.
Роман і справді не намагався тримати в пам’яті навіть найважливіші речі.
Якось, коли в маленького Славка різалися зуби і він спав лише на руках у Яни, вона подзвонила чоловікові та попросила дорогою додому зайти до магазину й купити продукти.
Роман повернувся з порожніми руками, зате не забув поцікавитися, що в них сьогодні на вечерю. І дуже образився, коли Яна відповіла, що їстиме він те, що купив.
— Ну чого ти одразу? Я ж просто забув! — виправдовувався він.
А одного разу, коли Славко лише почав залишатися в садочку на повний день, а Яна вийшла з декрету на роботу, Роман так само «просто забув» забрати дитину, хоча Яна кілька разів нагадувала йому, що того дня працює у другу зміну.
Яні довелося дзвонити батькам. Вони на таксі примчали з іншого кінця міста, щоб забрати онука.
Після цього Яна перейшла з двозмінного графіка на однозмінний, аби самій забирати сина.
— Іноді мені здається, що Роман робить це навмисне, — скаржилася Яна подрузі, сидячи в кафе.
Їхні сини гралися поруч, а Яна з Вірою розмовляли.
— Я роблю все сама: передаю показники лічильників, оплачую рахунки, викликаю майстрів. Бо якщо доручити це Роману, нам точно відключать і воду, і світло. Я навіть стежу, щоб він не пропустив платіж за кредитом на машину. А коли дорікаю йому, він щиро не розуміє, що зробив не так.
— А зарплату він хоч не забуває приносити? — спитала Віра.
— По-різному. Якщо ніхто того дня не попросить у нього в борг — приносить. А минулого місяця віддав одразу колезі. Мені довелося позичати в батьків.
— Дивно. Доросла ж людина, — зітхнула Віра.
— А торік на 8 Березня він вирішив мене привітати. Замовив святкову вечерю. На столі були суші, салат із морепродуктами і пляшка ігристого.
— Він що, не знав, що ти не їси морепродукти і не п’єш газоване?
— Знав. Але забув. І дуже здивувався, чому я образилася.
— А є щось, про що він не забуває? — запитала Віра.
— Є. Комп’ютерні ігри. Те, що йому важливо, він пам’ятає. Усе інше — ні.
— І що ти робитимеш?
— Не знаю. Але так жити більше не можна.
Яна зрозуміла, що фактично в неї на руках дві дитини: восьмирічний син і дорослий чоловік.
У день свого тридцятиріччя Роман знову нічого не згадав. Яна вирішила не нагадувати.
Минуло півтора місяця — і настав день народження Романа.
— Яно, накрий сьогодні стіл. Я з друзями прийду, — сказав він телефоном.
— Добре, — відповіла вона.
Увечері квартира була темна й тиха. Жодного святкового столу.
— Яно, ти де?! — обурився Роман.
— Ми зі Славком на ковзанці. Я забула про вечерю. Справляйся сам.
Коли він повернувся, Яна спокійно сказала:
— Нагадаєш мені, як ти привітав мене з днем народження два місяці тому?
— Ну, забув. І що тепер?
— Тепер наше спільне життя закінчилося. Твої речі зібрані.
— Куди мені йти?
— До мами.
Наступного ранку зателефонувала свекруха:
— Через таку дрібницю сім’ю зруйнувала!
— Ні, Лідіє Федорівно. Через байдужість. І більше я про вас із Романом думати не буду.
Роман пішов мовчки. Не кричав, не доводив, не просив залишитися. Лише довго стояв у передпокої, вдивляючись у підлогу, ніби намагався згадати, як опинився в цій точці. Яна спостерігала за ним з кухні й раптом зрозуміла: їй не боляче. Усередині було порожньо, але не страшно. Швидше — тихо.
У перші дні після розлучення вона прокидалася з думкою, що щось забула. Що потрібно комусь подзвонити, когось попередити, комусь нагадати. Лише за кілька секунд доходило: тепер — ні. Тепер їй не потрібно бути чиєюсь пам’яттю.
Славко сприйняв зміни спокійніше, ніж Яна очікувала.
— Тато тепер житиме з бабусею? — спитав він, складаючи конструктор.
— Так, — відповіла Яна.
— А ми будемо приходити до нього в гості?
— Якщо він захоче.
Славко кивнув і більше не став розпитувати. Йому було важливіше, що мама тепер частіше усміхається і не говорить по телефону з роздратованим голосом.
Минув місяць. Потім другий. Роман дзвонив рідко — переважно, щоб дізнатися, як справи у сина. Про Яну не питав. Одного разу він прийшов за Славком без попередження і розгублено стояв на порозі, чекаючи вказівок.
— Ти ж знаєш, що в середу у нього гурток, — сказала Яна.
— Забув… — тихо відповів він.
І в цю мить Яна остаточно зрозуміла: нічого не змінилося. Він не став іншим. Просто тепер це більше не її проблема.
Свекруха телефонувала ще кілька разів, намагаючись «поговорити по-людськи», але Яна чемно й коротко завершувала розмови. Вона більше не хотіла пояснювати очевидне тим, хто не бажав чути.
Зате в її житті з’явився час. Раніше він зникав між нагадуваннями, контролем, відповідальністю за двох. Тепер Яна записалася на курси, про які давно мріяла, почала бігати вранці й іноді дозволяла собі просто сидіти з книжкою, не думаючи, чи всі важливі справи виконані.
— Ти зовсім інша стала, — сказала Віра, коли вони знову зустрілися в кафе.
— Я просто перестала тягнути те, що не моє, — відповіла Яна.
Вона більше не чекала від когось уваги чи турботи. Але саме тоді, коли перестала чекати, світ наче став уважнішим до неї.
Одного вечора, забираючи Славка зі школи, Яна почула за спиною:
— Ви завжди так спокійно з ним розмовляєте. Це рідкість.
Вона обернулася. Поруч стояв чоловік, батько одного з однокласників Славка. Вони кілька разів перетиналися, але ніколи не говорили.
— Просто він мене чує, — усміхнулася Яна.
— Мабуть, ви добре знаєте, що важливо пам’ятати, — сказав він.
Яна усміхнулася ще раз. Вона знала. Тепер — дуже добре.
