Тамара поклала телефон на стіл. Олег навіть не привітався. Одразу — до справи. Наче вона не дружина, а цілодобова довідкова служба банку.
— Ні, — спокійно сказала вона, продовжуючи розкладати продукти. — Не перевела.
Запала пауза. Чоловік явно чекав продовження. Пояснень. Виправдань. Але Тамара мовчала.
— Тобто як це — «ні»? — у голосі Олега з’явилися металеві нотки. — Мамі погано, а тобі байдуже?
— Мені не байдуже. Але переводити не буду.
— Чому?
Вона обернулася. Подивилася на нього. Сорок вісім років, а обличчя по-хлоп’ячому розгублене. Наче в когось відібрали улюблену іграшку.
— Бо досить, Олеже. П’ятнадцяти років — досить.
Він хмикнув, сів на стілець і дістав телефон. Звично уникав розмови.
— Що за істерика? У тебе що, клімакс почався?
Усередині щось холодно клацнуло. Тамара зрозуміла: вона більше не злиться. Вона просто втомилася.
Усе почалося давно. Можливо, ще на весіллі, коли Валентина Петрівна, свекруха, прошепотіла подрузі:
«Дивися, Олежка влаштувався. Баба з грошима, салон свій. Тепер хоч по-людськи заживемо».
Тоді Тамара зробила вигляд, що не почула. Подумала — обмовилася, не зі зла. Але це була не випадковість. Це була програма.
Перший рік шлюбу минув спокійно. Олег працював менеджером у будівельній компанії. Зарплата скромна, але була. Тамара вела салон, клієнтів ставало дедалі більше. Грошей вистачало на все.
Потім у Олега «скоротили бонусну частину». Потім «урізали премії». Потім «перевели на пів ставки». А згодом узагалі щось сталося з фірмою, і він пів року «шукав щось гідне». Тамара не заперечувала. Сім’я ж.
Але одного разу вона помітила: за п’ять років Олег змінив три роботи, а грошей на його рахунку так і не побільшало. Зате регулярно з’являлися нові прохання.
— Томо, мамі потрібні ліки.
— Томо, Вероніка просила допомогти з ремонтом.
— Томо, Оксана не може оплатити садочок Ваняткові.
І вона допомагала. Переказувала. Купувала. Оплачувала. Бо сім’я ж. Бо не шкода. Бо якщо не вона, то хто?
А потім настав той день.
Тамара приїхала до свекрухи відвезти продукти. Ключі в неї були — Валентина Петрівна давно наполягла: «Раптом мені стане зле — ти одразу зайдеш». Вона піднялася на третій поверх, відчинила двері. З кухні долинали голоси. Сміх.
— Та вона й рада старатися, наша Томка! — це була Оксана, дружина молодшого брата Олега. — Салончик свій, машинка червона. От і пнеться. А ми що? Ми користуємося — чого добру пропадати.
— Точно кажу, — підтакнула Вероніка, сестра Олега. — Начебто розумна жінка, а ведеться. Я б на її місці давно всіх послала.
— Ну так у неї ж дітей немає, — дзенькнула ложечкою об склянку Валентина Петрівна. — От і сублімує. На нас материнство зганяє. Тільки толку мало. Душею вона нам чужа. Як не крути.
Тамара стояла в передпокої. В руках — пакет із йогуртами й сиром. Усередині — дивна порожнеча. Не біль. Навіть не образа. Просто усвідомлення.
«Чужа».
Вона розвернулася. Безшумно зачинила двері. Спустилася вниз. Сіла в машину. Завела двигун. І лише тоді видихнула.
Увечері чоловік прийшов пізно. Розігрів вечерю, сів перед телевізором.
— Олеже, — тихо покликала Тамара.
— М?
— Твоя мама сьогодні сказала, що я вам чужа.
Він не відвів погляду від екрана.
— Ну, мама ж, — знизав плечима. — Вона вічно щось говорить.
— А ти так вважаєш?
Пауза. Довга. Він нарешті подивився на неї.
— Томко, ну… Ти ж сама розумієш. У нас своя сім’я. Ти ніби… поруч. Але не зовсім усередині. Це ж нормально. У кожного свої межі.
Тамара кивнула.
— Зрозуміло.
— От і чудово. Не переймайся дрібницями.
Він знову втупився в телефон. А вона подумала: все. Крапка.
Наступного дня Тамара зайшла до банку. Закрила спільну картку. Видалила Олега з додатку сімейного доступу. Скасувала всі автоплатежі на чужі номери.
Першою зателефонувала Валентина Петрівна.
— Томочко, з карткою щось сталося! Платіж не пройшов! Мені терміново потрібні ліки!
— Валентино Петрівно, зверніться до поліклініки. Там випишуть безплатний аналог.
— Який безплатний?! Мені імпортний потрібен! У мене тиск!
— У мене теж, — спокійно відповіла Тамара. — Але тепер я витрачаю гроші лише на своє.
— Що?! Ти з глузду з’їхала?! Я Олегу подзвоню!
— Дзвоніть.
Трубку кинули з гуркотом.
За годину подзвонив чоловік.
— Ти що витворяєш?! Мати в істериці! Каже, ти її кинула!
— Я її не кидала. Я просто перестала бути банкоматом.
— Томо, припини дурити! Ти ж доросла жінка!
— Саме тому, Олеже. Дорослі люди не живуть за чужий рахунок. Спробуй сам оплатити мамі ліки. Або нехай твої сестри скинуться.
— У них грошей немає!
— У мене тепер теж.
Вона поклала слухавку.
Тиждень у домі було тихо. Олег приходив, мовчав, ішов. Одного разу спробував заговорити:
— Слухай, може, ти перегнула? Мати справді погано почувається.
— Нехай звернеться до сина.
— Я ж… я зараз не можу.
— Чому?
— Ну, робота, розумієш…
— Ні, Олеже. Не розумію. У тебе п’ятнадцять років «робота». А грошей усе немає.
Він спалахнув:
— А ти що думала?! Що я, як ти, буду гарувати?! У мене нерви не залізні!
— Зате апетит — залізний, — відрізала Тамара. — І звичка жити за чужий рахунок теж.
— Це моя сім’я! — закричав він.
— От і живи з нею.
— Що?!
— Збирайся, Олеже. У тебе дві години. Потім я викличу поліцію й скажу, що в квартирі стороння людина.
Він завмер.
— Ти знущаєшся?
— Ні. Я просто більше не хочу жити з чужими людьми.
Він пішов уночі. Забрав речі, грюкнув дверима. За пів години подзвонила Валентина Петрівна.
— Що ти наробила, дрянь?! Він у Вероніки на дивані ночує! У нього тиск підскочив!
— Мені шкода, — рівно сказала Тамара. — Але це більше не моя проблема.
— Як це не твоя?! Ти ж дружина!
— Була. Завтра подаю на розлучення.
Валентина Петрівна ще щось кричала, але Тамара вже вимкнула звук.
Розлучення минуло швидко. Олег намагався торгуватися: просив відстрочку, пропонував «усе обговорити», натякав на спільно нажите. Але квартиру Тамара купила до шлюбу. Шлюбного договору не було. Ділити було нічого.
Востаннє вони зустрілися в нотаріуса.
— Томо, — тихо сказав він, коли вона підписувала документи. — Я справді сумую.
Вона підняла очі.
— За мною? Чи за моїм гаманцем?
Він не відповів.
За місяць прийшов лист. Рекомендований. Усередині — заява про зняття з реєстрації. І записка:
«Пробач. Якщо зможеш».
Тамара довго дивилася на ці рядки. Потім акуратно склала папір і поклала в шухляду.
Увечері вона сиділа на балконі з подругою Ларисою.
— Ну що, вільна? — усміхнулася та.
— Ага.
— Страшно?
— Спочатку було. А тепер — легко.
Лариса кивнула.
— Знаєш, я давно хотіла спитати. Чому ти стільки років терпіла?
Тамара замислилася.
— Напевно, боялася залишитися сама. Думала, що сім’я — це коли ти потрібна. А виявилося, що сім’я — це коли тебе цінують. А мене просто використовували.
— Не шкодуєш?
— Про що? Про те, що більше не плачу за чужі примхи? — Тамара усміхнулася. — Ні. Шкодую лише про змарнований час.
— І що тепер?
— Тепер живу. По-справжньому.
Наступного дня Тамара зайшла до турагентства. Подивилася варіанти. Обрала найдорожчий тур. На море. В хороший готель. Одна.
Коли оплачувала путівку, її запитали:
— Двомісний номер?
— Ні, — твердо сказала вона. — Одномісний. Я подорожую сама.
І вперше за п’ятнадцять років це не звучало як вирок. Це звучало як свобода.
Літак вилітав за тиждень. Тамара складала валізу й думала, скільки років вона відкладала власні бажання. Скільки разів казала «потім», «не зараз», «треба сім’ї допомогти».
А сім’єю для них вона так і не стала.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олега:
«Може, зустрінемося? Поговоримо нормально».
Тамара всміхнулася. Написала:
«Нам більше нема про що говорити. Живи добре. Без мене».
І заблокувала номер.
На екрані з’явився віджет погоди. Там, куди вона летіла, обіцяли тридцять градусів тепла і чисте небо.
Тамара зачинила валізу. Подивилася в дзеркало. І усміхнулася.
Уперше за дуже довгий час вона впізнала в відображенні себе.
