Катерини не стало… Сини приїхали з міста в село на поминки.
— Добре, що хоч зараз з’явилися, — шепотілися сусіди. — Матір хоч в останню путь провели.
Закінчилися поминки, і сини з родинами вже почали збиратися додому. Раптом у хату зайшла тітка Ліда, сестра Катерини.
— Тітко Лідо, нам уже час їхати, — почав старший син. — Хату треба зачинити. Вам би теж час вирушати.
— Як їхати?! — здивувалася сестра матері. — А я вдома! Нікуди мені не треба.
Усі здивовано дивилися на Ліду.
Рита з Дмитром одружилися і переїхали до матері Дмитра.
Весілля було скромним. Вирішили заощаджені гроші витратити на щось інше, а не на житло.
До цього вони жили окремо: Дмитро — з матір’ю, а Рита — в гуртожитку. Вдома Рита не жила через те, що мати гуляла…
Батька вона зовсім не знала.
Мати вирішила дати їм пожити самим. Взяла відпустку і поїхала до своєї сестри Катерини в село.
Вона часто там відпочивала. Сестра жила сама. Чоловіка не стало, а діти, двоє синів, навідували матір рідко. Та й телефонували нечасто.
Подзвонили б — раптом матері допомога потрібна. А в них справи, бачте, і свої клопоти…
Катерина на них ображалася. Адже можна ж рідній матері зателефонувати?
А просити у них вона нічого не збиралася. Де сама зробить, де сусіда попросить, а іноді й племінник із сестрою приїде.
Дмитро все вмів. Часто, ще раніше, із матір’ю приїжджав, а зараз одружився. Теж, мабуть, тітку забуде, як і її сини. Ті навіть дружин своїх до матері не привозять. Тільки на весіллі й бачила — міські. Та й онуків ще немає. Кажуть, що рано.
— Лідочко, приїхала! Моя сестра! — зраділа Катерина.
Разом їм було добре. З самого народження разом були, а потім Ліда в місто поїхала та й заміж вийшла там. А Катерина так і залишилася в селі. Обидві втратили чоловіків в один рік і більше заміж не виходили.
— Будеш поки що за господиню. У мене відпустка тільки за тиждень. А чого Дмитро не приїхав? Приїхали б із молодою дружиною до тітки в село. Чи у весільну подорож на море поїхали?
— Ні. Вони гроші заощаджують. Весілля скромне було, розписалися і все. Та й родини в Рити майже немає. Мати одна, та й то постійно гуляє. Вона вже давно сама жила. Пішла від матері. Шкода її. Хороша дівчина.
— Ну, і чого ти їх із собою не взяла?
— Я поїхала. Діло молоде, нехай звикають одне до одного. І я не заважатиму. Хай хоч місяць відпочинуть без мене. Я вже думала, що він узагалі не одружиться. Тридцять років. Слава Богу, одружився. Нехай живуть.
— Вони й без тебе вже звикли одне до одного. Чого їм медовий місяць у місті сидіти? Нехай хоч дружину тітці покаже. Дзвони. Хата велика, місця всім вистачить. Недалеко назад їхати, якщо не сподобається.
Дмитро з Ритою приїхали через день. Тітка була рада. Своїх синів не дочекається.
— Яка ж я рада! А мої і не їздять. Клич — не клич, усе одно. Справи у них… — сумно сказала Катерина.
Риті в селі сподобалося. Згадала, як раніше у бабусі гостювала. А коли тієї не стало, Риті тоді було п’ятнадцять років. Самій довелося заробляти та вчитися…
Катерина працювала. Ліда відпочивала й готувала на всіх. Дмитро полагодив паркан біля лазні та перекрив дах біля сараю. А Рита з ранку до вечора поралася на городі.
— Та облиш, Рито, той город, у мене скоро відпустка. От і займуся. Відпочивайте.
— Та мені не важко, я в бабусі раніше все робила. Люблю на землі працювати. А ви у відпустці відпочивайте.
Відпустка пролетіла непомітно. Гості поїхали додому, а Катерина залишилася сама. Усе зробили. Стало їй сумно. Навіть вечорами тужила. Подзвонила старшому синові.
— Що сталося?
— Та нічого не сталося. Просто так, спитати, як справи. Може, в гості приїдете?
— Ні. Нам ніколи. Дзвони молодшому, може він передумав на море їхати.
Молодшому зателефонувала — та сама історія. На море їдуть, а до матері на кілька днів не хочуть. Ну і добре. Дмитро обіцяв приїжджати…
…Минали роки. Дмитро з Ритою купили квартиру. Тітку не забували, часто приїжджали. Допомагали по господарству. Дітей своїх привозили. Іноді їхні діти все літо проводили з бабусями. Дві бабусі — Катерина і Ліда — вже були на пенсії.
Своїх онуків Катерина так і не дочекалася. Молодший мав сина, але не рідного. Взяв дружину з дитиною. А старшому все було ніколи: спочатку кар’єра, а потім уже пізно стало. Отакі діти. Матір провідати ніколи, дітей народити теж. Раз на три-чотири роки приїдуть — і будь, мамо, задоволена, не забули тебе!
Добре, що Дмитро з Ритою є і сестра.
Так і жили, поки Катерина не занедужала. Процедури зробили, але потрібні були ще гроші. Синові подзвонила, другому. Усе пояснила.
— Ну, мамо, ти все життя по санаторіях не була, не варто й починати! Вдома і стіни допомагають. Видужуй.
Путівку в санаторій Дмитро з Ритою оплатили.
Відправили обох сестер. Нехай і друга відпочине. Та й веселіше їм разом…
Катерини не стало через чотири роки. Сини приїхали в село на поминки.
— Добре, що хоч зараз приїхали, — шепотілися сусіди. — Матір хоч в останню путь провели.
Збиралися вже їхати назад у місто, а в хаті — тітка Ліда з родиною Дмитра.
— Тітко Лідо, ви це… Нам їхати пора, — почав старший син. — Хату б закрити. Вам би теж усім час їхати.
— Як їхати?! — здивувалася сестра матері. — А ми вдома! Нікуди нам не треба.
Усі здивовано дивилися на Ліду.
— Це будинок матері! — сказав молодший син. — Отже, тепер він наш. Ми його будемо продавати. Ви, якщо щось треба, візьміть на згадку. Вазочку там якусь або сервіз. Все одно все викидати будемо.
— Це ви візьміть щось на згадку про матір, а дім сестра мені подарувала, коли занедужала. Одразу як із санаторію повернулася.
— Санаторій? Подарувала? Але як? Ми ж сини!
— Згадали? А де ж ви були раніше? Сини! Як мати занедужала, ви жодного разу не приїхали. Сини…
…Сини поїхали. Навіть виправдовуватися не стали. Уже остаточно. Приїхати їм більше нікуди, подзвонити нікому…
Ліда переїхала в будинок сестри. Квартиру здає. Сім’ї сина допомагає. А вони до неї їздять, допомагають. Хороша дружна сім’я, тільки Катерини не вистачає…
Але вона завжди поруч. У їхній пам’яті…
