Того року осінь затрималася над тайгою довше, ніж будь-хто міг пригадати.
У невеликому селищі Верболіс старожили дивувалися: дерева давно скинули листя, а холод усе не приходив. Річка обміліла, земля стала сухою, а вечірнє повітря залишалося теплим навіть наприкінці жовтня.
Старенька Марія Степанівна, яка прожила тут усе життя, казала:
— Коли природа мовчить занадто довго, вона готує велику зміну.
Люди лише посміхалися. Молодь не звертала уваги, а мисливці продовжували свої справи, не замислюючись про прикмети.
Лише Семен Гнатович Бойко прислухався до її слів.
Семенові було майже сімдесят. Більшу частину життя він провів серед лісів. Колись приїхав сюди після служби й залишився назавжди. Тайга стала для нього домом.
Він знав: якщо природа поводиться незвично, значить, щось наближається.
І справді.
На початку грудня буревій накрив Верболіс так раптово, що за одну ніч дороги зникли під снігом. Вітер гудів між соснами, а заметіль тривала кілька діб поспіль.
Семен, як завжди, вирушив перевіряти лісові стежки.
Саме тоді він натрапив на дивні сліди.
Великі відбитки лап тягнулися поміж дерев. Поруч виднілися зовсім маленькі сліди.
— Вовча сім’я, — пробурмотів він.
Сліди вели до старої скельної ущелини.
Під кам’яним навісом чоловік побачив виснажену вовчицю та кількох вовченят.
Тварина була дуже ослаблена. Малюки тулилися до неї, шукаючи тепла.
Семен довго стояв мовчки.
У лісі діяли свої закони, але він не міг просто пройти повз.
Обережно наблизившись, чоловік заговорив спокійним голосом:
— Не бійся. Я допоможу.
Вовчиця дивилася насторожено, але не відступала.
Найменше вовченя ледве трималося на лапках.
Саме його Семен першим загорнув у свою теплу куртку.
Потім він допоміг решті малюків і повільно рушив додому.
Дорога була важкою.
Сніг доходив майже до пояса, а вітер раз у раз збивав з ніг.
Та надвечір вони дісталися старої дерев’яної хати на околиці селища.
Усередині потріскували дрова в печі.
Чоловік приготував тепле місце для несподіваних гостей.
Найменшого вовченя він назвав Тимком.
— Тримайся, малий, — сказав Семен, обережно вкриваючи його ковдрою. — Зима ще довга.
Тимко підняв мордочку й тихо пискнув.
Вперше за багато днів Семен усміхнувся.
Він ще не знав, що ця зустріч змінить його життя.
А за кілька тижнів навколо лісу почнуть з’являтися незнайомці, яких більше цікавили рідкісні звірі, ніж сама природа.
І тоді старому доведеться захищати не лише свій дім, а й тих, кого він урятував.
Минув майже місяць.
Січень скував тайгу морозами. Уранці дерева вкривалися сріблястим інеєм, а дим із димарів піднімався в небо прямими стовпами.
Вовченята помітно підросли.
Троє найсильніших уже бігали подвір’ям, ганяючись одне за одним між заметами. Вони постійно вигадували нові забави: то переслідували тіні на снігу, то намагалися впіймати синиць, які прилітали до годівниці.
Лише Тимко залишався спокійнішим.
Він часто сидів біля ґанку поруч із Семеном і довго дивився на ліс.
— Думаєш про щось? — усміхався чоловік.
Тимко нахиляв голову набік, ніби справді розумів запитання.
Вовчиця теж змінилася.
Її сили поступово поверталися. Шерсть стала густою й блискучою, рухи — впевненими. Але вона не поспішала залишати подвір’я.
Здавалося, що тварина сама вирішила залишитися поруч із людиною, яка допомогла її родині пережити найважчі дні.
Одного ранку Семен вийшов надвір раніше звичайного.
Сніг рипів під ногами.
Він уже збирався нарубати дров, коли раптом помітив сліди.
Не вовчі.
Не собачі.
Людські.
Сліди починалися біля старої дороги й тягнулися до самого краю його ділянки.
Чоловік присів навпочіпки.
Підошва була незнайомою.
Такі черевики не носили місцеві.
— Хтось приходив, — тихо промовив він.
Поруч беззвучно з’явилася вовчиця.
Вона принюхалася до слідів і насторожено підняла вуха.
— Тобі це теж не подобається, правда?
Тварина тихо фиркнула.
Того дня Семен кілька разів виходив оглядати околиці.
А ввечері до нього завітала сусідка Ганна Іванівна.
— Чула дивну новину, — сказала вона, гріючи руки біля печі. — Біля старого кар’єру бачили чужий позашляховик.
— Взимку?
— Саме так.
Семен замислився.
Туристів у цих краях майже не було.
Мисливський сезон давно закінчився.
Інтерес до покинутих місць теж давно згас.
Тоді що вони тут шукають?
За вікном голосно завив вітер.
Чоловікові стало тривожно.
Через кілька днів сліди з’явилися знову.
Цього разу ближче до будинку.
Семен не сказав про це сусідам.
Не хотів даремно хвилювати людей.
Натомість почав уважніше придивлятися до всього навколо.
Тимко теж поводився дивно.
Зазвичай спокійний вовченя раптом почав часто принюхуватися до повітря.
Іноді він завмирав посеред подвір’я і довго дивився в один бік — туди, де починався густий ліс.
Наче відчував щось недобре.
Одного вечора Семен почув тихе гарчання.
Він вийшов надвір.
Усі вовки стояли біля огорожі.
Навіть найменші.
Їхні погляди були спрямовані в темряву.
Чоловік уважно придивився.
Між деревами мигнула якась тінь.
Лише на мить.
А потім зникла.
— Гей! — гукнув він.
Відповіді не було.
Ліс мовчав.
Проте Семен був упевнений: там хтось був.
Наступного дня він вирішив пройтися старою дорогою.
Разом із ним побіг Тимко.
Молодий вовк не відставав ні на крок.
Сніг лежав глибокий, але погода була ясною.
Сонце освітлювало верхівки сосен.
Вони пройшли кілька кілометрів, коли Тимко раптом насторожився.
Його шерсть піднялася.
Він кинувся вперед.
— Тимку!
Семен поспішив за ним.
За кілька хвилин вони вийшли до невеликої галявини.
Там стояла стара мисливська вежа.
А біля неї лежали свіжі сліди від автомобільних шин.
Чоловік торкнувся рукою снігу.
Його недавно прим’яли.
Отже, машина була тут зовсім нещодавно.
На землі валявся порожній металевий контейнер.
Поруч — упаковка від продуктів.
Хтось облаштовував тимчасову стоянку.
Семен насупився.
Йому це зовсім не подобалося.
Увечері він довго сидів біля вогню.
Тимко лежав поруч.
Вовченя вже майже перетворилося на дорослого вовка, але досі любило бути біля людини.
— Знаєш, друже, — сказав Семен, — здається, у нас будуть неприємності.
Тимко підвів голову.
Ніби погоджувався.
Минув тиждень.
І неприємності справді прийшли.
Одного ранку Семен почув шум двигуна.
Звук долинав із боку дороги.
Він вийшов на подвір’я.
Біля воріт стояв темний позашляховик.
Поряд — троє чоловіків.
Вони були добре одягнені, але виглядали чужими.
Один із них усміхнувся.
— Доброго дня.
— Доброго, — відповів Семен.
— Ви тут давно живете?
— Достатньо.
— Кажуть, у цих лісах водяться рідкісні вовки.
Семен одразу зрозумів, про що йдеться.
Його погляд став холоднішим.
— У лісі багато різних тварин.
Чоловік усміхнувся ширше.
— Ми займаємося природничими дослідженнями.
— Он як.
— Нам цікаво було б поспостерігати за ними.
Семен мовчав.
Він не повірив жодному слову.
Дослідники не ходять потайки навколо чужих будинків.
Не залишають прихованих стоянок у лісі.
І не ставлять стільки дивних запитань.
Тимко тихо вийшов із-за будинку.
Його поява миттєво привернула увагу гостей.
В очах одного з них майнула зацікавленість.
Занадто велика.
Семен це помітив.
І остаточно переконався, що незнайомцям потрібні саме вовки.
— Нам час годувати господарство, — спокійно сказав він. — Якщо більше питань немає, щасливої дороги.
Усмішка гостей стала напруженою.
Але вони все ж сіли в машину.
Позашляховик рушив.
Зник за поворотом.
Та Семен знав: вони ще повернуться.
Того вечора над тайгою зійшов великий місяць.
Срібне світло лягло на сніг.
Семен стояв біля ґанку.
Поруч сиділа вовчиця.
Трохи далі — Тимко.
— Мабуть, недаремно доля звела нас разом, — тихо сказав чоловік.
Вовк повернув голову.
Їхні погляди зустрілися.
У цей момент Семен відчув дивне тепло.
Наче поруч були не дикі звірі, а справжня родина.
І саме заради неї він був готовий боротися.
Попереду чекали нові випробування.
Але поки що над тайгою панував спокій.
Оманливий, крихкий спокій перед подіями, які назавжди змінять життя мешканців Верболісу.
