Жінка в старому, поношеному одязі зайшла до найдорожчого ресторану міста й замовила лише воду та хліб. Поважні відвідувачі почали дивуватися її вибору, навіть не підозрюючи, яку історію приховує ця жінка.
Вона була вже літньою. На ній — сіра хустка, проста сукня, а в руках — потерта сумка. Біля входу її зупинила адміністраторка.
— Ви розумієте, що наш заклад належить до дорогих? — холодно сказала вона, оглядаючи жінку з голови до ніг.
— Добрий вечір, розумію, — спокійно відповіла та. — Я ненадовго.
Після короткої паузи жінку все ж провели до столика в самому кутку, подалі від вікон і основної зали. У приміщенні стало трохи тихіше. Відвідувачі переглядалися, перешіптувалися, дехто дивився з іронією. Літня жінка виглядала тут сторонньою, ніби опинилася не на своєму місці.
Коли підійшов офіціант, вона тихо запитала:
— Підкажіть, будь ласка, що у вас найдоступніше?
— У нас немає дешевих страв, — стримано відповів він.
— Тоді, можливо, знайдеться хліб?
— Хліб є, — неохоче сказав він. — Найпростіший підійде?
— Так. І ще води, будь ласка. Звичайної.
Офіціант кивнув і відійшов.
За сусідніми столиками лунали приглушені розмови. Люди обговорювали її, не особливо приховуючи цікавість.
— Навіщо приходити сюди лише за хлібом? — долинуло з боку. — Можна ж поїсти вдома.
Жінка сиділа спокійно, дивлячись у тарілку, не звертаючи уваги на навколишніх.
Через кілька хвилин до неї підійшов молодий чоловік із сусідньої зали. Він говорив тихо й трохи невпевнено:
— Перепрошую… Мені ніяково за поведінку людей. Якщо хочете, я можу оплатити вам вечерю. Замовте все, що забажаєте.
Вона уважно подивилася на нього й ледь усміхнулася.
— Не потрібно, сину. Мені достатньо того, що я вже тут. Іноді мрії важливіші за їжу.
— Яка мрія? — здивувався він.
— Ми з чоловіком раніше часто проходили повз цей ресторан, — відповіла вона. — Зупинялися, дивилися у вікна й говорили, що колись обов’язково зайдемо всередину. Він не дожив до цього дня. А я вирішила здійснити нашу маленьку мрію хоча б так.
Хлопець мовчки кивнув, опустивши очі, й повільно повернувся до свого столика.
Жінка спокійно доїла хліб, допила воду й дістала гроші зі старого гаманця. У цей момент до неї знову підійшов офіціант.
— Рахунок уже оплачено, — тихо сказав він. — Сьогодні вам платити не потрібно. Дякую, що нагадали, навіщо люди приходять у такі місця.
У залі стало тихо. Ті, хто раніше коментував, відвели погляди.
Жінка подякувала, акуратно склала серветку, підвелася й повільно вийшла з ресторану. Вона йшла спокійно, ніби отримала саме те, заради чого прийшла.
