Андрій щойно повернувся додому, коли у двері подзвонили.
— Тату? Що ти тут робиш? Чому не попередив, що зайдеш? — здивувався син.
— Андрію, нам потрібно поговорити, — тихо сказав Михайло Анатолійович. — Пустиш?
— Звісно. Заходь, — Андрій запросив батька на кухню. — То що сталося?
— Андрію, я прийшов передати тобі ось це, — Михайло Анатолійович дістав із пакета папку і поклав її на стіл.
— Що це? — не зрозумів син.
— Це остання воля твоєї матері, — раптом сказав чоловік.
Андрій обережно взяв папку, відкрив її і завмер від побаченого.
— Не можу повірити, що ти це зробив! — Андрій дивився на батька з подивом і ледь прихованим обуренням. — Це ж треба було таке вигадати!
— А я й не вигадував, — спокійно відповів Михайло Анатолійович. — Мене мама надоумила.
— Мама? Та її вже три роки як немає! — усміхнувся син. — Ти що, через космос з нею спілкуєшся чи уві сні?
— Ні, звісно, — батько не зрозумів жарту. — Це сталося три роки тому. Просто мені не одразу вдалося виконати її останню волю.
— Останню волю? Ти ж не казав, що мама про щось просила.
— Вона й не просила.
— Тоді я нічого не розумію. Може, поясниш?
— Поясню. Хоча не певен, що ти зрозумієш.
— Ну звичайно! Куди вже мені? Напевно, це щось складніше за дві мої вищі освіти!
— Освіта не завжди дає мудрість, синку, і душу не лікує. А з твоєю душею давно щось не так.
— Почалося! Припини мене виховувати!
— Я й не намагаюся, — сумно посміхнувся батько. — Пізно.
— От і добре! — на обличчі Андрія з’явилася задоволена посмішка. — То що там мама сказала?
— Нічого. Просто її останніми словами були: «Дякую, доню». Дружина мала рацію. У всьому. Ось я і…
— Зрадив мене? — закінчив за нього Андрій.
— Чому «зрадив»? Я вчинив по совісті. Твоя мама ніколи нічого не говорила просто так. Думаю, тепер вона задоволена.
— Тим, що її син залишився без житла? — роздратовано сказав Андрій. — Цим вона задоволена?
— Тим, що ти, можливо, нарешті замислишся над своїм життям. Змінишся. Станеш тим добрим і чесним хлопцем, якого ми колись знали і любили.
— Ти говориш так, ніби мене вже немає.
— Так і є, Андрію. Твоєї совісті давно немає.
Андрій одружився одразу після школи зі своєю однокласницею Мариною.
У тому, що так і станеться, ніхто не сумнівався: ні він сам, ні друзі, ні сусіди, ні, звісно, батьки.
Андрій і Марина десять років сиділи за однією партою.
Андрій ніколи не дивився на інших дівчат. Портфель Марини носив сам. Любив її безмежно і навіть не намагався це приховувати.
У випускному класі, як кажуть, їхнє кохання стало зовсім дорослим. Марина завагітніла.
Ніхто особливо не засмутився, а Андрій навіть пишався і був щасливий, що стане батьком.
Що це насправді означає, він тоді навряд чи добре розумів, але для всіх однокласників одразу став «справжнім чоловіком».
Весілля було гучним і веселим. Майже весь випуск святкував цю подію.
Усі були впевнені, що кохання Андрія і Марини триватиме все життя. Дехто навіть жартома просив запрошення на їхнє золоте весілля.
Молодята запрошували всіх.
Тоді вони навіть уявити не могли, що їхнє кохання закінчиться значно раніше.
Після весілля Марина переїхала до Андрія. Батьки виділили молодим невелику кімнату.
Почалося сімейне життя.
Звикати один до одного не було потреби — вони зналися багато років і чудово ладнали.
Андрій влаштувався на роботу, Марина зайнялася домашнім господарством. На цьому наполягли свекор і свекруха, кажучи, що так буде краще.
Про майбутню підтримку сім’ї вони теж подбали: батько допоміг Марині влаштуватися у свою компанію. Так вона стала спеціалісткою рекламного відділу.
Усе було добре.
Молоде подружжя чекало первістка, а бабуся з дідусем — першого онука. Усі вже знали, що народиться хлопчик. Навіть ім’я придумали.
Та використати його не довелося.
Однієї зими Марина невдало впала на сходах.
Горе раптово прийшло в життя молодої сім’ї.
Попри біль, вони вистояли. Підтримували одне одного як могли. Особливо берегли Марину, адже вона дуже тяжко переживала втрату.
Після тих подій вона довго не могла знову завагітніти. Сім років обстежень нічого не дали. Точніше, результат був один: обидва абсолютно здорові. Проблема була психологічною.
Один досвідчений спеціаліст порадив:
— Не думайте постійно про дітей. Живіть, радійте життю, подорожуйте. Вам потрібні позитивні емоції. І головне — любіть одне одного.
Андрій і Марина так втомилися від очікування, що вирішили просто жити далі.
І сталося диво.
Через два роки у них народилися двійнята — хлопчик і дівчинка.
Здавалося б, ось воно — справжнє щастя.
Але саме з народженням дітей їхній шлюб почав швидко руйнуватися.
Діти почали дратувати Андрія. Йому здавалося, що вони відібрали в нього нормальне життя: дружину, увагу батьків, спокій.
Уся родина крутилася навколо немовлят, а він раптом опинився ніби на другому плані.
Замість того щоб прийняти це, Андрій почав дратуватися, сваритися з Мариною, ображати батьків.
Поки не знайшов собі розраду на стороні.
Одна колега давно звертала на нього увагу.
З нею він знову відчував себе особливим, коханим і потрібним.
Він почав часто затримуватися на роботі, менше бувати вдома, дивитися на батьків зверхньо.
Першою щось недобре відчула його мати.
Вона спробувала поговорити з сином, але Андрій навіть не став заперечувати:
— Так, у мене є інша жінка. І що?
— Синку, у тебе ж діти…
— У всіх є діти, — відмахнувся Андрій. — Але це не означає, що треба відмовлятися від особистого життя.
Мати зрозуміла, що переконати його не зможе.
І тоді розповіла все чоловікові.
Михайло Анатолійович поговорив із сином дуже прямо:
— Або ти припиняєш ці стосунки, або я сам усе розповім Марині.
— Розповідай, — байдуже відповів Андрій. — Мені однаково.
І в цей момент у дверях з’явилася Марина.
— Не треба нічого розповідати, — тихо сказала вона. — Я все зрозуміла. Можеш подавати на розлучення.
Вона розвернулася і мовчки пішла до кімнати.
Минали роки.
Андрій дедалі рідше згадував про дітей і батьків.
А мати не витримала переживань — тяжко захворіла.
Марина доглядала її день і ніч, попри власні турботи та дітей.
І коли настав останній момент, свекруха тихо прошепотіла:
— Дякую, доню…
Саме ці слова Михайло Анатолійович пам’ятав три роки.
І тепер він виконав те, що вважав її останньою волею — подарував Марині квартиру.
Андрій цього зрозуміти не зміг.
А батько тихо подумав:
«Ти вже зрадив нас, синку… А Марина — ні. У неї велике серце».
