— Ти мені була огидна з першої ночі! — заявив чоловік на річницю.
Тамара провела долонею по скатертині. Крихта хліба хруснула під пальцями. Зала місцевого Будинку культури гомоніла: запахи смаженого м’яса змішувалися з чужими парфумами. П’ятнадцять років шлюбу. Гості товпилися біля столів, сміялися, піднімали келихи.
Поруч сидів Анатолій — кремезний, у темно-синьому піджаку. Він раз по раз поправляв краватку. Хвилювався? Чи готувався?
Тамара крутила обручку на пальці. Вона йшла туго. Раніше легко ковзала, а тепер ніби врізалася в шкіру. Останні пів року Тамара її не носила — вдягла лише сьогодні. Навмисно. Нехай буде на пальці, коли він скаже те, що збирається сказати.
Вона знала. Відчувала це давно.
Анатолій підвівся, взяв мікрофон. Гості притихли. Він випростався, окинув поглядом зал і повільно повернувся до дружини. На обличчі — дивне поєднання тріумфу й холодної зневаги.
— Тамаро, — почав він чітко. — Я чекав цього дня п’ятнадцять років. Ти мені була огидна з першої ночі. Я не міг торкатися до тебе без відрази. Ти була для мене лише квитком у забезпечене життя. Завтра я подаю на розлучення. Бізнес залишаю собі, а тобі — твоя аптека і порожнеча.
У залі запанувала гнітюча тиша. Батько Тамари, Степан Іванович, здригнувся й схопився за край столу. Хтось тихо зойкнув.
Тамара зняла обручку. Повільно, не дивлячись на чоловіка. Поклала її на стіл і кивнула племіннику Максиму, який сидів біля стіни з ноутбуком.
— Вмикай.
Екран засвітився. Пролунав голос Анатолія — запис із його кабінету. На відео він сміявся, називав Тамару наївною, розповідав про кредити, оформлені на її фірму, і плани залишити їй борги, а собі — бізнес.
Анатолій у залі зблід.
— Що це… — почав він.
Максим перемкнув відео. На екрані — молодший Анатолій у день весілля, який зізнавався друзям, що не кохає Тамару й просто «терпітиме», щоб стати на ноги.
Степан Іванович повільно підвівся.
— Толю, — тихо спитав він. — Ти це серйозно?
У відповідь — мовчання.
Далі пішли документи: договори, виписки, схеми переказів. Усе — чітко, без емоцій.
— Копії в податковій і в адвоката, — спокійно сказала Тамара. — Усе оформлено на мене. Кредити — твої. Бізнес залишається в моїй родині.
Вона підійшла ближче.
— Я пів року мовчки збирала докази. Бо знала: ти вибереш саме цей день, щоб принизити мене. Але тепер іди. Зі зали. І з мого життя.
Анатолій кинувся до виходу. Степан Іванович мовчки став на дорозі. Через мить двері грюкнули.
Гості почали розходитись. Хтось тиснув Тамарі руку, хтось шепотів слова підтримки. Вона дивилася на обручку на столі й відчувала лише втому.
— Пробач, доню, — сказав батько, обіймаючи її.
— Ти хотів як краще, — відповіла вона. — Це не твоя провина.
Пізніше, коли зала спорожніла, до Тамари підійшла знайома жінка.
— Ти ж давно все знала. Чому не пішла раніше?
— Бо тоді він залишився б із грошима й репутацією, — спокійно сказала Тамара. — Я чекала, поки він сам покаже, ким є. При всіх.
Жінка кивнула.
— Тепер і я почну збирати докази.
Тамара підійшла до вікна, відчинила кватирку й викинула обручку в темряву.
— Ти що робиш? — здивувався Максим.
— Звільняюся, — відповіла вона.
Через кілька днів Анатолій намагався повернутися до підприємства, але його не пустили. Коли він кинувся до машини Тамари, вона спокійно сказала:
— Ти керував. Тепер — ні.
Увечері Тамара сиділа на кухні з батьком.
— П’ятнадцять років я думала, що зі мною щось не так, — сказала вона. — А виявилося, справа була не в мені.
— А далі що? — запитав батько.
— Жити. Працювати. Для себе.
Коли він пішов, Тамара залишилася сама й уперше за довгий час дозволила собі заплакати — не від болю, а від полегшення.
Минув місяць. Справи налагоджувалися. Підприємство працювало спокійно й чесно. Тамара ловила себе на тому, що усміхається без причини.
Вона дивилася у вікно, тримаючи чашку гарячого чаю, й думала: попереду ще багато часу.
І весь цей час — її.
