Ліс дихав передсвітанковою прохолодою, а небо на сході лише починало світлішати, переливаючись перламутровими відтінками. У самій гущавині, де темрява ще міцно трималася за стовбури вікових сосен, завмерла невелика група людей. Напружене очікування висіло в повітрі, змішуючись із запахом хвої та вологої землі. Один із чоловіків — найвищий і кремезний — різко підняв руку, змушуючи інших зупинитися. Його обличчя, освітлене тьмяним світлом ліхтаря, напружилося від жадібного зосередження.
— Дивіться, яка велика вовчиця вийшла на узлісся… — прошепотів він. — За таку рідкісну знахідку добре платять. Степане, навіть не підходь — я сам. Головне, щоб вигляд залишився цілим.
Різкий звук порушив ранкову тишу. Птахи знялися з гілок, а сірий силует зник між деревами.
Вовчиця, керована інстинктом самозбереження, кинулася глибше в хащі. Вона рухалася, не розбираючи дороги, з єдиним бажанням — сховатися й зникнути з цього небезпечного світу. Лише далеко в лісовій глушині, біля старого каменя, коли сторонні звуки стихли, сили остаточно покинули її. Вона впала під розлогими гілками ялини, і свідомість почала тьмаритися.
Чоловік на ім’я Віктор повернувся до машини майже за дві години. Він був виснажений і брудний, але в очах ще жевріла холодна впевненість. Степан, який нервово чекав, кинувся до нього.
— Ну що? Наздогнав?
— Дарма час витратив, — буркнув Віктор. — Усе пішло не так.
Автомобіль швидко зник у лісі. Люди не озиралися назад.
Час тягнувся повільно. Вовчиця то занурювалася в забуття, то знову приходила до тями. Сили залишали її з кожною годиною.
На другу добу тишу порушив обережний хрускіт гілки. Вона з труднощами розплющила очі й побачила великого пса. Це був не звичайний дворовий собака — у його рухах і погляді відчувалася дика кров. Вовкособ — поєднання двох світів.
Він зупинився, насторожено спостерігаючи, а потім зник у заростях. Та він не пішов. Вовчиця відчувала його присутність. І з її горла вирвався тихий, ледь чутний звук — не загроза, а прохання.
Пес повернувся. Без агресії, обережно. Він ліг поруч, притулившись теплим боком, ділячись теплом. Вовчиця востаннє глянула на нього й знову занурилася в сон.
Прокинувшись, вона побачила біля себе їжу. Сил майже не було, але життя ще трималося.
Згодом з’явилася людина. Немолодий чоловік із сивиною в бороді, з карабіном за плечем. Це був Михайло — місцевий єгер.
— Тихо, красуне, — говорив він спокійно. — Я не зашкоджу.
Він обережно звільнив її й зрозумів: сама вона не виживе. Тож узяв на себе важке рішення — забрати її додому.
Так вовчиця опинилася в старому будинку на околиці села, де жили Михайло, його донька Ліка — медик, і маленький онук Тимофій. Ліка доглядала поранену, роблячи все можливе.
Дні змінювалися тижнями. Вовчиця поступово набиралася сил. Єдиним, кого вона спершу не приймала, був хлопчик. Але з часом, за посередництва вірного пса, страх зник.
Коли вовчиця одужала, вона пішла. Просто зникла в лісі.
— Кажуть, звірі не знають вдячності, — сумно мовила Ліка.
— Вона просто повернулася туди, де її місце, — відповів Михайло.
Минув час. Одного дня зник Тимофій. Почалися пошуки.
І саме тоді з лісу пролунав довгий вовчий поклик.
На галявині люди побачили неймовірне: вовчиця захищала хлопчика від двох чоловіків. Тимофій був живий.
Після цього життя пішло далі. Минали роки. Тимофій виріс і вирішив залишитися в лісі, стати єгерем, як дід.
А одного дня в домі з’явилося нове життя — маленьке вовченя.
— Назвемо його Друг, — сказав Михайло.
— Гарне ім’я, — усміхнувся Тимофій.
І під безкраїм небом, серед лісової тиші, починалася нова історія — про довіру, вірність і зв’язок, сильніший за страх.
