Сестра втекла з дому, залишивши п’ятимісячну доньку на нас із мамою, коли мені було лише двадцять років. Вона залишила записку, в якій написала, що мріяла зовсім не про таке життя.
Усі клопоти й турботи про дитину ми з мамою взяли на себе. Коли Діані виповнилося три роки й стало остаточно зрозуміло, що Лариса — моя сестра — більше не з’явиться, ми позбавили її батьківських прав, а мама оформила опікунство над моєю племінницею.
Діанка з самого дитинства називала мене мамою. Вона росла в люблячій родині, щоправда, без тата. Мій наречений покинув мене, відмовившись брати на себе відповідальність за чужу дитину. Він прямо сказав, що якби Діанка була моєю рідною донькою, то без вагань удочерив би її.
— Але ж вона не твоя! Залиш її своїй матері, а ми з тобою народимо й виховуватимемо власних дітей! — переконував він мене.
Заміж я так і не вийшла — не склалося. Ми з мамою переїхали на інший кінець міста, щоб злі язики не донесли Діані зайвого: надто багато людей знали про ту неприємну історію.
Два роки тому, коли Діані виповнилося шістнадцять, не стало моєї мами. Вона довго хворіла й, аби захистити нас із Діанкою, склала заповіт на мене.
Сестра не з’явилася навіть тоді. Мені довелося чимало побігати, щоб оформити опіку над Діаною на себе. До недавнього часу я була матір’ю вісімнадцятирічної дівчини.
Я не вийшла заміж, не народила власних дітей. Я вклала в цю дитину всю душу. Та варто було з’явитися сестрі на блискучому кабріолеті, з новеньким смартфоном у руках як подарунком — і Діанка розтанула.
Вона кричала на мене, що я зламала їй життя. Що могла б жити в достатку разом із матір’ю, а не животіти зі мною — «жалюгідною бухгалтеркою», рахуючи кожну копійку.
Діана зібрала речі й пішла зі своєю біологічною матір’ю в красиве життя. Я залишилася сама. Наче сомнамбула, ходила на роботу, їла машинально, не відчуваючи смаку їжі. Я не знала, який сьогодні день тижня і яке число.
Повернутися до життя мені допоміг мій начальник. Жартома він пригрозив, що звільнить мене, якщо я відмовлюся піти з ним на побачення. Я погодилася, аби не проводити ще один вечір у порожній квартирі. Ви не уявляєте мого здивування, коли через півтора місяця я дізналася, що чекаю дитину.
— Та облиште, що ви таке вигадали. Ви навіть не уявляєте, скільки жінок народжують у віці близько сорока. Ви не перша і не остання.
— Ну що, народжуємо? — запитала лікарка в жіночій консультації.
Я, ледве стримуючи сльози щастя, кивнула:
— Народжуємо!
Стас, мій начальник, зробив мені пропозицію, і я погодилася. Чоловік і власна дитина — давно забута мрія — нарешті ставали реальністю. Здавалося, ніщо не може затьмарити мого щастя. Моя дитина. Моя. Її ніхто в мене не забере.
Ми зі Стасом збиралися на перше УЗД, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі, з валізами, стояли Лариса, Діана і хлопчик років тринадцяти.
Про доньку сестра згадала не просто так. Її син від заможного чоловіка потребував серйозного лікування. Саме тому вона й заманила наївну Діану обіцянками розкішного життя.
Та сталося гірше: Діана не підійшла як донор, а чоловік Лариси дізнався, що хлопчик, якого він виховував тринадцять років, узагалі не є його сином.
Чоловік учинив гідно: він знайшов донора й оплатив лікування. А потім вигнав Ларису разом із дітьми. За шлюбним контрактом, який сестра підписала в надії пережити чоловіка, вона залишилася без грошей.
Тепер їй знадобилася половина квартири нашої мами. Ба більше — за її словами, я мала з’їхати й «по-благородному» віддати житло їй та її дітям.
Ви можете мене засуджувати — це ваше право. Але я виставила їх за двері. Тепер у мене своє життя й свої інтереси. Сестра-зозуля і донька-зрадниця в мої плани більше не входять.
Я вісімнадцять років виховувала доньку сестри.
А тепер у мене — своя сім’я.
Я зачинила двері й довго стояла, спершись на них спиною. Руки тремтіли, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Стас мовчки підійшов і обійняв мене. Без слів. Його присутність була для мене єдиним доказом, що все це — не сон і не кошмар, а нова реальність, у якій я маю право бути щасливою.
Перші дні після того візиту я чекала дзвінків, погроз, скандалів. Я знала Ларису — вона ніколи не здавалася з першого разу. Але минув тиждень, другий, і настала тиша. Виявилося, що сестра поїхала в інше місто, оселившись у якоїсь знайомої. Діана ж залишилася з нею — з тією, яка колись без вагань залишила її немовлям.
Я багато думала про це. Чи мала я право так вчинити? Чи не була я надто жорстокою? Але щоразу, коли сумнів починав точити душу, я клала руку на живіт і згадувала: тепер я відповідальна не лише за себе. Уперше в житті — за власну дитину. І я не маю права дозволити, щоб минуле знову зруйнувало моє майбутнє.
Вагітність протікала непросто, але кожен день приносив нові відчуття. Я почала помічати дрібниці: як світло падає на кухонний стіл вранці, як пахне кава, як Стас усміхається, коли думає, що я не бачу. Я вперше дозволила собі жити не заради когось, а разом із кимось.
На одному з оглядів лікарка сказала, що буде дівчинка. Я розплакалася. Не від страху — від усвідомлення, що це зовсім інша історія. Без зради. Без відмови. Без того болю, який я несла в собі майже два десятиліття.
Перед пологами мені несподівано написала Діана. Повідомлення було коротким:
«Ти мала рацію. Пробач».
Я перечитувала ці слова знову і знову. Вони не стерли минулого, але дали надію, що колись, можливо, ми зможемо поговорити спокійно. Я не відповіла одразу. Деякі рани потребують тиші, щоб почати гоїтися.
Коли я народила, Стас тримав мене за руку й плакав — щиро, по-дитячому, не соромлячись. У той момент я зрозуміла: усе, що було до цього, було шляхом. Болісним, довгим, але необхідним, аби я опинилася саме тут.
Ми назвали доньку Марією. Я дивилася на неї і знала: я ніколи не дозволю їй сумніватися, що вона потрібна. Що її люблять. Що її не залишать.
Через кілька місяців ми зі Стасом оформили шлюб. Без гучного свята, без показної радості. Просто тихе «так» і відчуття, що я нарешті вдома — не в стінах квартири, а поруч із людьми, для яких я важлива.
Про Ларису я майже нічого не чула. Кажуть, вона знову шукає себе, знову мріє про інше життя. Я більше не злюся на неї. Злість — це теж тягар, а я надто довго носила чужі.
Я не знаю, чи повернеться колись Діана. Якщо так — я зможу її вислухати. Але мої двері більше не відчиняються для маніпуляцій і болю. Тільки для щирості.
Вісімнадцять років я була матір’ю не за кров’ю, а за вибором.
Тепер я — мати за покликанням і за серцем.
І вперше в житті я точно знаю: я зробила все правильно.
