– Як ти можеш? Минуло лише п’ять років, як не стало мами, а ти вже зібрався одружуватися!
— Тату, ми прийшли. Ти вдома? — гукнула Лариса у відчинені двері й поставила сумку на сходи.
Її півторарічний син Миколка подріботів до песика, що лежав біля своєї будки.
Крізь вузенькі щілинки очей той ліниво глянув на малого, який наближався до нього.
— Микольцю! Миколо! — покликала Лариса й побігла за непосидючим малюком. — Куди ж ти так поспішаєш, синочку? Не можна. Собачка може злякатися й загавкати…
Малюк захникав.
— Зараз дідусь вийде. Давай його покличемо. Дідусю! Ти вдома?
Почувши знайоме слово, хлопчик одразу заспокоївся й почав дертися сходами, щось лепечучи.
На ґанку з’явився Захар, охайний, у білій сорочці, застібаючи ґудзики на рукаві.
— А хто це до дідуся прийшов? Микольцю! Йди сюди! — він нахилився й узяв онука на руки. Та малий швидко попросився вниз — йому хотілося стояти самостійно.
— Татусю, ти кудись збираєшся? — здивувалася Лариса, помітивши його святковий вигляд.
— Так, доню, до міста.
— З якої нагоди? Ти сьогодні особливо ошатний.
Захар поправив ремінь.
— Я прийняв важливе рішення. Я одружуватимуся.
— Як? З ким? — Лариса розгублено дивилася на батька.
— Ми з Антоніною подаємо заяву до РАЦСу.
— Тату, ти серйозно?
— А хіба такими речами жартують? Я ж казав, що в нас усе серйозно.
Обличчя Лариси почервоніло.
— Я ж приходжу до тебе двічі на тиждень. Готую, прибираю. Чого тобі бракує?
— Доню, ми вже говорили про це. Я ціную твою турботу, але мені потрібна людина поруч щодня. Потрібна підтримка, тепло. Мені важко самому.
— Але минуло лише п’ять років…
— Не треба, — тихіше, але твердо сказав Захар. — Я теж людина. І ще не старий.
— Якщо так, роби як знаєш. Але якщо в цьому домі з’явиться інша жінка — мене тут більше не буде.
Вона взяла сина й пішла до воріт.
— Доню, зачекай!
— А так, як робиш ти, можна? — обернулася вона й вийшла, не дочекавшись відповіді.
Захар залишився стояти на подвір’ї. Йому було боляче, але він вірив, що з часом донька зрозуміє.
Удома Лариса не збиралася на весілля.
— Ти не готуєшся? — здивувалася свекруха Ольга.
— Я нікуди не йду.
— У твого батька сьогодні важливий день.
— Він зробив свій вибір.
Ольга тихо зачинила двері й сіла поруч.
— Тобі потрібно знати правду.
Вона розповіла історію, про яку Лариса ніколи не чула.
У школі Захар був закоханий у Раїсу — її матір. Але вона не відповідала йому взаємністю. Згодом у місті вона зустріла іншого хлопця, який залишив її саму, коли вона чекала дитину.
Захар дізнався про це і без вагань запропонував Раїсі одружитися, взявши відповідальність за дитину.
— Він сказав, що відтепер це його дитина, — тихо мовила Ольга. — І ніколи не дав тобі відчути інакше.
Лариса завмерла.
— Тобто… він мені не рідний батько?
— Він більше, ніж рідний. Він ночами колисав тебе, сам сповивав. Любив без жодних умов.
Раїса з часом стала йому доброю дружиною, але чи кохала — ніхто не знає. Більше дітей вона народити не змогла. А коли Ларисі було сімнадцять, її матері не стало.
— Не суди його суворо. Дай йому шанс на щастя, — завершила Ольга.
На подвір’ї вже стояли столи, звучала музика. Гостей було чимало.
Поряд із Захаром залишалися кілька вільних місць.
Коли він побачив Ларису з онуком, очі його наповнилися сльозами.
— Доню… Дякую, що прийшла.
Вона обійняла його.
— Пробач, татусю.
Прощати — непросто. Особливо тих, кого любиш найбільше.
Іноді легше піти.
Але значно важче — зупинитися, повернутися й сказати:
— Пробач.
