Сирість, бетон і «подарунок» від сина
Холод у моєму новому житті став майже відчутною істотою: він підіймався від бетонної підлоги підвалу — сирий, липкий — і пробирався просто в кістки, мов хвороба. Старий обігрівач, який Іван урочисто приніс «із доброти», жалюгідно дзижчав у кутку й грів не сильніше за свічку в морозильнику. Я сиділа на складній розкладачці, загорнута в три ковдри, і все одно тремтіла — так, що зуби цокотіли самі по собі, ніби не слухалися мене.
На столику стояла тарілка з охололою, злиплою вівсянкою — Ольга принесла її зранку й пішла, навіть не озирнувшись. Апетиту не було: він зник десь разом із моїм правом на людське ставлення.
Мій світ звузився до кімнати у чотири кроки: розкладачка, хиткий столик, хімічний туалет за фанерною перегородкою і старий комод — для тих речей, які невістка визнала «допустимими». Я тримала в руках вицвілу фотографію Віктора — на ній він усміхався мені так, як уміють усміхатися лише люди, в чиїх очах ще є життя. Ми стояли біля нашого дому — гарного двоповерхового цегляного будинку під Москвою, де я прожила сорок років. Дому, який юридично вже не був моїм.
— Як ми до цього дійшли, Вітю? — прошепотіла я в порожнечу, бо іншого співрозмовника в підвалі в мене не було.
Згори долинали сміх і приглушені звуки телевізора. Там, нагорі, у моєму домі, мій син і його родина жили звичайним життям: вечеряли, сперечалися через серіали, грюкали дверима, ходили кімнатами так вільно, ніби завжди були господарями. А я була тут — у темряві й сирості, мов забута річ: викинути шкода з міркувань пристойності, але й тримати поруч неприємно.
Кашель роздирав груди, я втискала обличчя в ковдру, щоб мене не було чути. Востаннє, коли я кашлянула голосніше, Ольга спустилася з роздратованим обличчям і прошипіла:
— Можна тихіше? Діти сплять.
І мені стало страшно не від холоду — від того, що я заважаю їм самим фактом свого існування.
Як усе починалося «по-сімейному»
Три місяці тому, наприкінці жовтня, я підписала договір дарування. Якби хтось тоді сказав мені, що цим підписом я підпишу собі підвал, я б розсміялася — бо мати не вірить у зраду сина до останнього.
Все починалося невинно, навіть зворушливо. Іван і Ольга прийшли на вечерю несподівано лагідні, уважні, з «теплом», якого я не бачила від них давно. Вони скаржилися на гроші, на те, як дорожчає оренда, як дорого обходяться двоє підлітків — Кирило і Лера.
— Мамо, зараз усім важко, — казав Іван, і я кивала, бо звикла виправдовувати.
А потім він подивився на мене тим самим поглядом турботливого сина й сказав, що переживає за мене — одну в такому великому домі.
— Мамо, — мовив він м’яко, — давай житимемо разом. Ми займемо другий поверх. Будемо поруч, допомагатимемо, доглядатимемо… і нам легше стане — зможемо назбирати на власне житло.
Слова звучали правильно, майже як з підручника «ідеальної родини». А я, вдова, в якої після смерті Віктора дім став надто тихим, раптом побачила в цьому порятунок: знову дитячі голоси в коридорі, запах їжі, життя, яке бодай трохи повернеться.
— І щоб усе було офіційно, — додав Іван ніби між іншим, — давай оформимо дарування. Просто формальність. Дім усе одно сімейний.
Ольга одразу підхопила, усміхаючись не очима, а губами:
— Так спокійніше для всіх. Щоб потім не було жодної паперової плутанини.
Я пам’ятаю, як сиділа за столом, як у голові дзвеніла порожнеча від самотності й як думка «бути потрібною» переважила обережність. Я підписала, не читаючи дрібного шрифту. Бо довіряла. Бо мати — це людина, яка може заплющити очі навіть на очевидне, аби не визнати: її син здатний на жорстокість.
Коли мене «переселили» вниз
Спочатку все виглядало майже нормально. Вони зайняли другий поверх, принесли коробки, розставили меблі. Ольга навіть кілька разів спитала:
— Мамо, вам щось потрібно?
І я повірила, що помилялася у своїх тривогах.
А потім почалося: «Дітям шумно на першому поверсі», «нам потрібна вітальня для гостей», «вам буде зручніше, тихіше… внизу». Слово «підвал» вони вимовляли не відразу — ніби боялися ним забруднитися.
Одного вечора Іван буденно сказав:
— Ми тут тобі місце підготували. Там сухо. Обігрівач поставимо.
І поки я намагалася це осмислити, двоє чоловіків, яких він найняв «допомогти з перестановкою», уже тягли мої речі вниз, ніби мене переселяли не в кімнату, а в комору.
— Ваню, це ж підвал… я там захворію, — сказала я.
Він обійняв мене однією рукою, другою показуючи на сходи:
— Мамо, не накручуй. Це тимчасово. Ти ж знаєш, ми тебе любимо.
Ольга стояла поруч і поправляла пасмо волосся, наче все, що відбувається, — дрібна побутова справа. І я пішла. Бо тоді в мені ще жила надія, що вони схаменуться.
Надія — найпідступніша річ: вона змушує терпіти приниження, доки приниження не стає нормою.
За тиждень у мене забрали ключі «заради безпеки». За два — перестали питати, як я почуваюся. За місяць я почула, як Ольга каже Іванові:
— Головне — щоб вона не лізла. Ми все зробили правильно.
І я зрозуміла: це не «тимчасово». Це — остаточно, доки я не зникну.
Чай, опік і фраза, яка все зламала
У січні настав день, коли я дійшла до межі. Ольга принесла мені вниз вівсянку — холодну, злиплу, як завжди — і чашку чаю. Я потягнулася за чашкою, і в цю мить вона зачепила її ліктем. Гарячий чай хлюпнув мені на коліна. Я скрикнула — від болю, від несподіванки, від приниження.
Ольга нахилилася ближче й прошипіла:
— Ти це навмисно? Знову вдаєш жертву? Щоб мені було соромно?
Її очі були холодніші за підвал. Не роздратування — зневага. І в ту мить у мені щось остаточно тріснуло. Я зрозуміла: вони не зміняться, бо не вважають мене людиною.
Я сиділа на розкладачці, притискаючи долоні до обпечених ніг, і думала:
— Ось воно. Все втрачено.
Конверт і лист Віктора
Пізніше того ж дня я перебирала коробку зі старими паперами Віктора — від відчаю, від бажання знайти бодай щось, що пов’язує мене з минулим життям. Пальці намацали щільний пожовклий конверт, якого я раніше ніколи не бачила. На ньому знайомим, твердим почерком було написано:
«Відкрий, коли все втрачено».
Я сиділа під лампочкою в підвалі, мов на допиті. Руки тремтіли так, що я ледь розірвала край. Усередині був лист.
«Моя дорога Олено… Якщо ти читаєш це, значить, сталося те, чого я боявся найбільше. Наш син зрадив тебе…»
Я плакала, кусаючи губи. Як він міг знати? Як Віктор побачив те, чого я, мати, не хотіла бачити?
Він писав, що бачив, як Іван змінюється, як у його погляді з’являється жадібність, як він дивиться на дім не з любов’ю, а з розрахунком. Він боявся сказати мені прямо — боявся зламати серце. Але підготувався.
До листа були додані документи. Виявилося, що в останній рік життя Віктор таємно купив невеликий одноповерховий будинок у селищі біля озера — Сосновий Ручай. Оформив його лише на мене. А ще в банківській комірці, ключ від якої був схований у нашому «таємному місці», лежала значна сума грошей.
«Живи щасливо, кохана. І пам’ятай: я завжди любив тебе».
Я притисла листи до грудей. Віктор подбав про мене навіть після смерті.
