— Що це ти на себе вдягла? — з неприхованою зневагою промовив Гліб, повільно оглянувши дружину з голови до п’ят. — Ми тепер люди з певним становищем. Пора відповідати рівню.
Його слова боляче вдарили. «Люди з певним становищем»…
Ірина дивилася на чоловіка й не впізнавала в ньому того доброго, трохи незграбного хлопця, якому сказала «так» двадцять років тому.
Де подівся той, з ким вони починали з нуля — в орендованій кімнатці, на старій розкладачці, їли просту їжу просто з коробок і мріяли про щастя?
Вони тоді вірили одне в одного. Ішли поруч. Будували не лише справу — будували життя.
І вони досягли мети.
Їхня будівельна компанія «Моноліт» стала однією з найвідоміших у місті. Невеликий старт перетворився на стабільний бізнес. Але слово «їхня» залишилося тільки в Ірининій пам’яті.
Гліб поводився так, ніби все створив сам. Ніби не було її безсонних ночей, нескінченних розрахунків, перевірок, страхів і відповідальності. Ніби її внесок можна було просто стерти.
Ірина пам’ятала все.
Як сиділа над кошторисами, поки він спав.
Як перевіряла кожну цифру, щоб компанія не опинилася на межі.
Як саме вона придумала назву — «Моноліт», щоб вона символізувала надійність і опору.
Але для Гліба це все давно перестало мати значення.
— Іро, не втручайся, це не твоє, — відмахувався він, коли вона намагалася розібратися в нових контрактах.
— Твоя справа — дім і порядок, — холодно додавав, коли вона ставила запитання про великі витрати.
Вона поступово опинилася осторонь власної справи.
А потім у його житті з’явилася Діана.
Молода, самовпевнена, з бездоганним зовнішнім виглядом і холодним, розрахунковим поглядом. Гліб її не приховував — навпаки, демонстрував, ніби доказ свого «успіху». Це було не просто зрадою. Це було приниженням.
Ірина відчувала себе зайвою. Наче її викинули з життя, яке вона допомагала створювати.
Розв’язка настала в дощовий четвер.
Гліб поїхав у чергове «термінове відрядження», а за кілька годин у двері різко подзвонили.
На порозі стояла Діана. Бездоганна зачіска, дороге пальто, впевнена посмішка.
— Можна зайти?
Не чекаючи відповіді, вона пройшла у вітальню й сіла в крісло, як господиня.
— Я прийшла передати повідомлення від Гліба, — ліниво сказала вона. — Він хоче розлучення. І бажає, щоб усе минуло швидко та без зайвих складнощів.
Вона кинула на стіл теку з документами.
— Він пропонує угоду. Квартиру залишає тобі. А ти відмовляєшся від будь-яких претензій на бізнес. Назавжди.
Вона оглянула кімнату.
— Дає тиждень на роздуми. Погодься, це вигідно.
Ці слова боліли. Бо йшлося не про щедрість. Йшлося про спробу забрати в Ірини те, що було сенсом її життя.
Але разом із болем прийшла ясність.
— Передай Глібу, що я подумаю, — спокійно сказала вона.
Коли двері зачинилися, Ірина пішла до кабінету. В старому металевому сейфі, серед паперів, зберігалося те, про що Гліб давно забув.
Вона згадала, як на самому початку наполягла, щоб усе було оформлено правильно.
— Навіщо ці формальності? — сміявся тоді Гліб.
Та вона настояла.
І тепер, у найдальшій теці, Ірина знайшла документ — свідоцтво про реєстрацію торговельної марки.
Назва. Логотип. Бренд.
Вона прочитала рядок:
«Правовласник: Сомова Ірина Вікторівна».
Руки більше не тремтіли. Це був не просто папір. Це був її захист.
За тиждень вони зустрілися у нотаріуса.
Гліб і Діана виглядали впевненими.
Ірина мовчки підписала угоду. Потім — Гліб.
А тоді адвокат Ірини поклав на стіл ще один документ.
— Торговельна марка «Моноліт» належить виключно моїй клієнтці, — спокійно сказав він. — Відтепер ви не маєте права використовувати цю назву.
У кімнаті стало тихо.
Гліб поблід.
— Це неможливо…
— Це законно, — відповіла Ірина. — І остаточно.
Через пів року компанія «Моноліт» під керівництвом Ірини Сомової уклала великі контракти й успішно розвивалася.
Фірма Гліба не витримала конкуренції.
Діана пішла, коли зрозуміла, що його «успіх» був не таким, як здавалося.
А Ірина більше не була чийось тінню.
Вона знову була собою.
Минув рік.
Ірина стояла біля панорамного вікна свого нового офісу й дивилася, як місто повільно прокидається. Внизу поспішали люди, сигналили автівки, життя тривало — і вона більше не відчувала себе сторонньою в ньому.
На столі лежав контракт із міжнародним партнером. Ще один крок уперед. Ще один доказ того, що її рішення тоді, в найтемніший момент, було правильним.
Інколи вона згадувала минуле. Не з болем — із тихим подивом. Як довго вона дозволяла знецінювати себе. Як звикла бути «зручною», «терплячою», «надійною». Але це залишилося позаду.
Тепер вона знала: сила не в гучних словах і не в показному успіху. Сила — у вмінні вчасно сказати «досить».
Телефон завібрував. Повідомлення від старого знайомого:
«Бачив новини про “Моноліт”. Вітаю. Ти це заслужила».
Ірина усміхнулася. Вперше за довгий час — легко.
Вона поправила піджак, взяла теку з документами й попрямувала до зали засідань.
Попереду були нові проєкти, нові виклики й життя, у якому вона більше нікому нічого не «відпрацьовувала».
