Шуро! Шурко! Стій! Не йди додому! — гукнула сусідка молоду жінку біля під’їзду.
— Що сталося, бабо Валю? — запитала Олександра і міцніше стиснула ручку свого трирічного синочка. Її серце тривожно стислося в грудях, ніби передчуваючи щось недобре.
— Там у вашій квартирі двоє… — тихо сказала Валентина Іванівна. — Давай відійдемо трохи вбік. Я коли почула шум на сходовому майданчику, подивилася у вічко, а там якісь люди коло замка пораються. Схоже на неприємності.
Саша тяжко зітхнула. Вона майже одразу здогадалася, хто саме зараз намагається потрапити до їхньої квартири — знайомі її чоловіка. Напевно, він знову не стримав обіцянки залишити азартні ігри й програвся.
Раніше їй уже доводилося розплачуватися за його борги. Тоді вона продала дачу, що залишилася їй у спадок від батьків.
Микола стояв перед нею на колінах, благав врятувати його й клявся, що більше ніколи не сяде за карти. Шура тоді пробачила і повірила. І ось тепер ці люди знову прийшли.
Тепер у голові Олександри все склалося в одну картину — вона зрозуміла, чому напередодні чоловік раптом поїхав у «термінове відрядження», поспіхом збирав речі й так і не зміг нормально пояснити, куди і навіщо їде.
— Не треба викликати поліцію, бабо Валю, — тихо сказала вона. — Ви краще придивіться за Антошкою. Відведіть його на дитячий майданчик. А я сама розберуся. Я швидко.
— Шуро, ти що таке кажеш?
— Потім поясню, бабо Валю. Дуже прошу, зробіть так, як я прошу. Я все розповім пізніше.
…
У напівтемряві вагона під рівномірний стукіт коліс Олександра повільно приходила до тями. Вона розуміла, що їм із сином ще пощастило — усе могло закінчитися набагато гірше.
Їхню квартиру довелося віддати за борги чоловіка, який так і не зателефонував і не з’явився за весь минулий тиждень.
Саші з сином довелося тимчасово перебратися до сусідки, щоб вирішити, що робити далі і де тепер жити.
У місті Олександра залишатися побоялася. Після витівок Миколи вона твердо вирішила: розлучення неминуче. Адже наступного разу ситуація може бути ще небезпечнішою. Та й віддавати вже нічого — усе, що було, вони втратили.
По допомогу Олександра вирішила звернутися до єдиної родички, яка залишилася — своєї двоюрідної тітки, що жила в далекому селі.
З Таїсією Павлівною вони не бачилися і не спілкувалися вже близько п’ятнадцяти років. Востаннє вони зустрічалися на похороні її батьків. Тоді й познайомилися ближче.
Саша знала про тітку небагато. Лише те, що вона була у хороших стосунках із її мамою, і вони часто телефонували одна одній.
Тоді, за поминальним столом, Таїсія Павлівна пропонувала допомогу. Вона навіть записала свою адресу і номер телефону на всяк випадок. Схоже, цей випадок настав.
Телефон тітки не відповідав, але Шура все ж наважилася поїхати без попередження. Зрештою, родичка — не вижене.
Майже за останні гроші вона купила квитки. Квитки в один бік.
Завдяки бабі Валі, яка дбайливо зібрала їм їжу в дорогу й, проводжаючи на вокзал, наполегливо сунула в кишеню її сукні кілька купюр.
— Бери, не відмовляйся. Коли стане легше — тоді й повернеш.
Рано-вранці Олександра зійшла з сином із потяга, але не побачила ні великого перону, ні вокзалу. Серце знову тривожно стиснулося від невідомості.
Добре, що вони були не єдиними пасажирами — було в кого запитати дорогу до села.
Приблизно через сорок хвилин Саша стояла біля воріт будинку Таїсії Павлівни. А ще через п’ять хвилин дізналася, що тепер цей будинок належить іншій людині.
На жаль, тітка давно продала житло і переїхала до своїх дітей.
Новим господарем виявився чоловік років сімдесяти.
Олександра міцно притиснула до себе синочка і раптом голосно розплакалася — надія знайти прихисток зникла так само раптово, як і з’явилася.
— Дівчино, що сталося? — розгубився чоловік.
Гнат Васильович знову відчинив хвіртку, яку вже майже зачинив.
Шура не одразу змогла заспокоїтися, щоб розповісти про своє горе.
— Ну годі тобі… — тихо сказав він. — Я ж не безсердечна людина. За своє життя багато чого бачив. Правильно, що ти з міста поїхала. Якщо така ситуація — можеш пожити в мене.
Я тут у великому будинку один. Та й мені буде веселіше. А помічники по господарству ніколи не завадять.
Родичів у мене майже не залишилося…
Пізніше Саша від місцевих дізналася, що син Гната Васильовича колись мав серйозні проблеми із законом і помер у місцях позбавлення волі, а його дружина після цього поїхала в невідомому напрямку. Уже багато років чоловік жив один.
Говорили, що десь у нього є онука в місті, але після тих подій зв’язок із родиною обірвався.
На роботу Шура влаштувалася в дитячий садок. Вона не любила розповідати про своє минуле. Знала: чим більше скажеш, тим більше люди почнуть вигадувати.
Грошей зайвих не було, але вони з Антошкою ніколи не голодували. Та й Гнат Васильович намагався хлопчика балувати — називав його онуком, а той кликав його дідусем.
Купував гостинці з пенсії, допоміг грошима на зимові чоботи й куртку для хлопчика, бо бачив, що Шурі одній нелегко.
Здавалося, життя Олександри поступово налагоджується. Навесні вони з Васильовичем планували розширити город, завести курей.
Але сталося інакше.
Одного ранку Гната Васильовича не стало. Він пішов тихо, уві сні.
Можливо, старий відчував, що його час наближається, бо після похорону Шура знайшла в комоді заповіт. Будинок він залишив їй.
Спочатку Олександра розгубилася. Але заради сина трималася. Як могла, справлялася з господарством, рахувала кожну копійку.
Без чоловічої допомоги в селі жити непросто.
Одного разу вона попросила допомоги у Василя — місцевого чоловіка, який мав репутацію легковажного, але був майстром на всі руки.
— Чому б не допомогти? — сказав він. — Завтра зайду.
І справді прийшов.
Наступного дня він порався у дворі.
— Шуро, дай трохи грошей за роботу, — сказав він. — Старався ж.
— Гроші дам, коли закінчиш усе, — відповіла вона. — У тебе золоті руки, але треба серйозніше ставитися до життя.
Її слова подіяли на нього сильніше, ніж він очікував.
Наступного дня Василь прийшов знову — уже тверезий і з бажанням допомогти.
З того часу він став частим гостем у Шури. То полагодить кран, то інструмент підготує, то візьме Антона на риболовлю.
Поступово він дуже прив’язався до них. Без цієї маленької родини вже не уявляв свого життя.
І серце Олександри теж поступово відтануло.
Згодом вони вирішили створити сім’ю і подали заяву до РАЦСу.
Попереду в них було нове життя — спокійне і чесне.
