— Чуєш ти, зятю… Не качай тут права. Ми родичі! Ми маємо право!
— Значить так, Надю, — родичка вже не посміхалася. — Документи до коледжу ми подаємо в червні.
— Марійка приїде з речами. Ми ж не чужі люди, щоб по гуртожитках тинятися. Подумай гарненько.
Образа, знаєш, на все життя залишитися може.
— Я вже подумала, Зою, — Надія Петрівна накинула плащ. — Марії я завжди рада як гості. Приїхати на вихідні, сходити в музей — будь ласка. Але жити вона в мене не буде.
— Я не візьму на себе таку відповідальність.
— Відповідальність вона не візьме! — сплеснула руками Зоя. — От і правильно люди кажуть: велике місто людей змінює.
…Ігристе в келихах ще пінилося, а гості вже перешіптувалися між собою. Лариса, поправляючи важкий поділ весільної сукні, посміхалася через силу — втома давалася взнаки.
Весілля в столиці виявилося справою нервовою та витратною. Особливо коли половина гостей приїхала з далекого села.
Тітка Зоя в ошатній сукні сиділа поруч із Надією Петрівною, уважно розглядаючи просторий зал.
— Гарно живете, Надю. Донька вийшла заміж вдало — квартира, машина…
— Тепер і ти, мабуть, як королева житимеш. Одна ж залишаєшся?
— Я просто хочу тиші, — спокійно відповіла Надія. — Вперше за багато років.
— Тиша — це нудно, — не вгавала Зоя. — А от Марійці нашій уже чотирнадцять. У селі перспектив немає. Їй би вчитися в місті.
Надія насторожилася — цей тон вона добре знала.
— Рано ще про коледж, — ухилилася вона.
— Та час летить! — відмахнулася Зоя. — Ми вже все вирішили. Кімнати в тебе тепер вільні. Марійка дівчина тиха, допомагатиме. А ми з села продуктів передамо.
— Зою, мені шістдесят два роки, — твердо сказала Надія. — Я не готова брати на себе відповідальність за підлітка.
— Та що ти вигадуєш! — пирхнула та. — Тобі ж веселіше буде.
— Я хочу пожити для себе, — тихо, але впевнено повторила Надія.
Розмова швидко переросла в напружену сцену. Лариса втрутилася, запропонувавши гуртожиток — як нормальний і безпечний варіант. Це ще більше обурило тітку.
Надія вийшла із зали, ледве стримуючи сльози. Донька підтримала її й прямо сказала:
— Мамо, не погоджуйся. Якщо впустиш — назад дороги не буде.
Та родичі не відступили.
Через кілька днів вони приїхали без попередження. З речами. З вимогами. З тиском.
Надія дверей не відчинила.
Коли ситуація загострилася, втрутилися Лариса та її чоловік. Спокійно, але твердо дали зрозуміти: рішення остаточне.
Родичі поїхали, грюкнувши дверима і кинувши на прощання гіркі слова.
Пізніше Надія дізналася, що Марію таки прилаштували до інших родичів. Історія закінчилася сумно — з проблемами та скандалами.
А Надія Петрівна ще раз переконалася:
іноді сказати “ні” — це єдиний спосіб захистити себе.
Минув тиждень. Надія Петрівна все ще здригалася від кожного дзвінка у двері й здалеку прислухалася до шуму машин під вікнами. Їй здавалося, що стара «Нива» ось-ось знову з’явиться у дворі, а різкий голос Зої проріже ранкову тишу.
Та дні йшли, і нічого не відбувалося.
Вперше за багато років у квартирі було справді тихо. Не гнітюче, не порожньо — а спокійно. Надія Петрівна прокидалася без поспіху, заварювала каву, сідала біля вікна й ловила себе на думці, що їй… добре.
Вона згадувала все життя — як у двадцять два вийшла заміж, як народила Ларису, як крутилася між роботою, домом, уроками, лікарнями. Як завжди була «потрібною»: то дітям, то чоловікові, то родичам. А тепер уперше відчула, що може бути потрібною самій собі.
Лариса телефонувала щодня.
— Мамо, як ти?
— Нормально, доню. Уявляєш, сьогодні вперше за десять років просто читала книжку до обіду.
— От і правильно, — раділа Лариса. — Живи. Не озирайся.
Зоя не дзвонила. Зате писала у спільних родинних чатах. Надія випадково побачила повідомлення, де та жалілася на «невдячних міських родичів», які «забули, хто їм у житті допомагав». Дехто підтакував, дехто мовчав. Надія чат покинула без жодних пояснень.
І знаєте — світ не зруйнувався.
Через місяць вона записалася на танці. Спочатку було ніяково: дзеркала, гучна музика, молодші жінки поруч. Але тренерка лише усміхнулася:
— Ви сюди для себе прийшли. Вік — не перешкода, а досвід.
Надія Петрівна повернулася додому з червоними щоками й дивним теплом усередині. Вона давно так не сміялася.
Ще через кілька тижнів вона замінила старі фіранки, переставила меблі, викинула купу непотрібних речей. Квартира ніби зітхнула разом із нею — стала світлішою, просторішою.
Одного дня у дворі вона зустріла сусідку.
— Надіє Петрівно, ви помолодшали! Закохалися, чи що?
— У себе, — несподівано для самої себе відповіла вона і розсміялася.
Про Зою вона згадувала дедалі рідше. Образа відступала, лишаючи по собі чітке усвідомлення: якби тоді вона відчинила двері — її життя знову перестало б їй належати.
Якось увечері Лариса прийшла в гості з тортом.
— Мамо, я тобою пишаюся, — сказала вона просто.
— За що?
— За те, що ти обрала себе. Не всі на це здатні.
Надія Петрівна подивилася у вікно. Над двором повільно згасав літній день. І вперше за багато років вона точно знала: попереду в неї ще є час. Час — жити так, як хочеться. Без страху, без тиску, без почуття провини.
І цього разу — по-справжньому.
