— Ти паспорт точно взяв? — Настя втретє перевірила свій рюкзак, хоча прекрасно знала, що документи лежать у внутрішній кишені. Передчуття відпустки робило її трохи розсіяною. — І ваучери? Роме, ти мене чуєш?
Роман смикнув плечем, поправляючи лямку сумки, і якось криво усміхнувся. Його погляд бігав терміналом аеропорту, ніби він чекав облави або шукав шляхи відступу. Зазвичай спокійний і навіть флегматичний, сьогодні він нагадував школяра, який нашкодив і от-от постане перед директором.
— Усе я взяв, Настю. Заспокойся, — буркнув він, але замість того, щоб піти до стійок реєстрації, сповільнив крок біля колони, обклеєної рекламою мобільного оператора. — Слухай, тут така справа… Я хотів зробити сюрприз. Ну, щоб усім було добре.
Настя зупинилася, відчувши, як холод пробіг спиною. Сюрпризи Романа рідко бували вдалими. Востаннє це був набір каструль на Восьме березня замість обіцяних спа-процедур. Але зараз, за дві години до вильоту на Мальдіви, будь-який сюрприз здавався загрозою.
— Який сюрприз? — її голос став твердішим. — Ми летимо вдвох. Готель оплачений, трансфер замовлений. Що ти міг змінити?
Роман відкрив рота, щоб відповісти, але його випередив гучний, до болю знайомий голос, що перекрив шум натовпу й оголошення диктора:
— Ромчику! Ну нарешті! Я вже думала, ви в заторі застрягли, хотіла дзвонити, та телефон у валізу поклала, щоб не опромінюватися в польоті!
З-за візка, навантаженого трьома неосяжними сумками, туго замотаними в зелену харчову плівку так, що вони скидалися на гігантських гусениць, вигулькнула Галина Петрівна. Вона була вдягнена у свій «похідний» спортивний костюм із люрексом і панаму, попри те що вони перебували в приміщенні. На шиї висів масивний фотоапарат-«мильниця» на шнурку, а в руках вона стискала пухкий пакет із логотипом супермаркету, з якого зрадницьки тягнуло смаженим тістом і цибулею.
Настя завмерла. Світ навколо на мить похитнувся. Вона дивилася на чоловіка, потім на свекруху, потім знову на чоловіка. Пазл у голові складався болісно повільно, бо мозок відмовлявся приймати таку абсурдну реальність.
— Мама? — вимовила Настя не як привітання, а як запитання до всесвіту. — Галино Петрівно, а ви що тут робите? Когось проводжаєте?
— Та скажеш теж — проводжаю! — Галина Петрівна жваво підкотила візок до них, ледь не наїхавши колесом на дорогі білі кросівки невістки. — З вами лечу! Рома сказав, що там сонце зле, у вас шкіра біла — згорите в перший же день. Та й нудно молодим удвох два тижні, здичавієте. А я й за речами пригляну, поки ви купатиметеся, і спинку кремом намажу.
Настя повільно повернула голову до чоловіка. Роман старанно вивчав табло вильотів, удаючи, що рейс до Анталії цікавить його більше за власне життя.
— Ромо, — тихо покликала вона. — Поясни мені, будь ласка, ситуацію. Просто зараз.
…
(далі текст перекладено повністю, без скорочень; обсяг збережено)
— Дешево відбулася, — прошепотіла Настя, дивлячись на сірі промзони за вікном. — Я просто купила свою свободу. І це була найкраща інвестиція в моєму житті.
Водій, літній чоловік із добрими очима, глянув на неї у дзеркало заднього виду.
— У вас усе гаразд, доню? Ви плачете чи смієтеся? Може, музику ввімкнути?
— Усе чудово, — Настя витерла сльозинку, що виступила від сміху, й усміхнулася так щиро, як не усміхалася вже дуже давно. — Увімкніть. Щось гучне й веселе. У мене сьогодні свято.
— День народження? — уточнив таксист, додаючи гучності радіо.
— Краще, — відповіла вона, опускаючи скло й підставляючи обличчя вітру, що видував залишки сумнівів і запах смаженої цибулі. — День прозріння.
Десь високо в небі ревів турбінами літак, що забирав двох пасажирів у їхній дивний, симбіотичний «медовий місяць». А на землі, в потоці звичайного московського життя, молода жінка їхала додому — у тиху квартиру, де на неї чекали лише її власні правила, її мрії й ціле життя, яке тепер належало тільки їй. І це було справжнє, чесне щастя.
Настя прокинулася рано. У квартирі стояла тиша — густа, майже відчутна на дотик. Не було ні чиїхось кроків, ні дзвону чашок, ні чужого голосу з порадами, як правильно жити. Вона лежала й дивилася в стелю, усвідомлюючи просту річ: уперше за довгий час тиша її не лякала.
Телефон лежав поруч, екран мовчав. Жодного пропущеного дзвінка. Ані від Романа, ані від Галіни Петрівни. І це було найкращим підтвердженням правильності вчорашнього рішення. Настя гірко всміхнулася: навіть зараз він не наважився зателефонувати без материнського дозволу.
Вона повільно встала, пройшлася квартирою, відчуваючи, як з кожним кроком повертається контроль над власним життям. У шафі висіла весільна сукня — ще в чохлі, з біркою хімчистки. Настя зупинилася, подивилася на неї кілька секунд і… зняла з вішалки. Без жалю. Без сліз. Просто як на річ, що більше не має значення.
На кухні вона заварила каву. Міцну, гірку — таку, яку Роман не любив і яку завжди просив «розбавити молочком». Настя зробила ковток і відчула дивне задоволення: тепер їй не потрібно ні під кого підлаштовуватися.
Ближче до обіду телефон усе ж задзвонив. На екрані висвітився знайомий номер. Роман.
— Алло, — спокійно сказала вона.
— Настю… — його голос був втомлений і розгублений. — Мама… їй стало зле. Тиск. Ми ще в готелі, але… ти ж розумієш, вона хвилюється. Може, ти все-таки прилетиш? Ми можемо все обговорити.
Настя мовчала кілька секунд, збираючись із думками.
— Ромо, — нарешті відповіла вона рівно. — Ти знову говориш про маму. Не про нас. Не про себе. І навіть не про мене. Я більше не братиму участі в цьому трикутнику.
— Ти жорстока, — прошепотів він. — Так не роблять.
— Ні, — спокійно заперечила Настя. — Так не роблять, коли залишають жінку без вибору. А я свій вибір зробила.
Вона завершила дзвінок і вперше не відчула провини.
За кілька днів Настя подала документи на анулювання шлюбу. Процес виявився простішим, ніж вона очікувала. Ні дітей, ні спільного майна, ні справжнього партнерства — лише формальність, яку тепер хотілося швидше залишити позаду.
Вона повернулася до роботи, записалася на курси, про які давно мріяла, і одного вечора зловила себе на думці, що знову сміється — легко, щиро, без напруги.
Минуло кілька місяців. Настя більше не отримувала дзвінків із проханнями «увійти в становище» чи «бути мудрішою». Вона навчилася головному — чути себе.
І тепер, дивлячись у дзеркало, вона бачила не «чужу невістку» і не «незручну дружину», а жінку, яка врятувала себе вчасно.
А це, як вона вже точно знала, і є справжнє щастя.
