На самому краю Кам’яного Мису, де сосни росли покрученими від вічних вітрів, а гранітні плити спускалися просто в холодне море, стояв маяк. Йому було майже сто років. Колись його оптика вважалася дивом інженерної думки, а тепер усередині гуляли протяги, а лінзи Френеля вкрилися дрібною сіткою тріщин, схожою на павутиння.
Сторожем тут працював Ігнатій Вєтров.
Він народився в цих краях, поїхав до міста, будував мости, але після смерті дружини повернувся. Повернувся, щоб сховатися. Щоб ніхто не ставив запитань, не дивився співчутливо й не пропонував «поплакатися». Маяк був ідеальним прихистком: ані сусідів, ані зайвих розмов. Лише море, каміння й довгі зимові ночі.
Того вечора штормове попередження надійшло несподівано.
Ігнатій сидів у круглій кімнаті під ліхтарем, переглядав старі вахтові журнали й пив охололий чай. За вікнами, щільно заліпленими мокрим снігом, згасав сірий листопадовий день. Рація шипіла й захлиналася перешкодами. Він уже збирався піднятися на галерею, щоб перевірити кріплення, як раптом почув звук, якого тут не могло бути.
Людський голос.
— …допоможіть…
Вітер розкидав слова в різні боки, рвав їх на клапті, але Ігнатій не помилився. Він накинув брезентову куртку, схопив ліхтар і вибіг надвір.
Сніжна крупа хльостала по обличчю, мов пісок. Хвилі з гуркотом розбивалися об берег, і бризки долітали аж до сторожки. Він обійшов маяк, провалюючись у замети по коліна, і майже одразу побачив її.
Жінка лежала на спині, неприродно витягнувши руки вздовж тіла. Світле волосся намокло й примерзло до каменю. Обличчя було білим, майже прозорим, як старий фарфор.
Ігнатій опустився поруч навколішки, притиснув пальці до холодної шиї.
Нічого.
Серце пропустило удар, потім іще один, а потім забилося з шаленою швидкістю. Він рвонув комір її тонкого плаща — тканина промерзла наскрізь, хрускотіла під пальцями. Розстібнув ґудзики, поклав долоню на груднину й почав ритмічно натискати. Раз, два, три, чотири. Не думати. Не зупинятися.
— Ну ж бо, — прошепотів він крізь зуби. — Дихай.
Сніг танув у нього на обличчі й краплями падав на її щоки.
На п’ятнадцятому натисканні жінка судомно втягнула повітря — так голосно, ніби виринула з глибокої води. Її повіки здригнулися, але не розплющилися. Ігнатій намацав пульс — слабкий, ниткоподібний, але він був.
Він підхопив її на руки, притис до грудей і поніс у дім.
Усередині, біля чавунної пічки, він поклав незнайомку на старий диван, накрив усім, що знайшлося: вовняною ковдрою, ватником, навіть запасним чохлом від матраца. Розтер їй долоні, холодні, мов крига. Заварив міцний чай і по краплі давав їй напій.
Вона прийшла до тями лише за годину.
Спочатку поворухнулися пальці, потім вії. Жінка розплющила очі — небесно-блакитні, майже прозорі, з темною облямівкою навколо райдужки — і довго дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, де вона.
— Ви мене чуєте? — спитав Ігнатій рівним голосом. — Як вас звати?
— Ізольда, — голос зірвався. Вона відкашлялася. — Ізольда Резник.
Ім’я здалося йому знайомим, але звідки — він не міг пригадати.
— Що ви робили на мисі?
Вона відвела погляд.
— Я не пам’ятаю. Здається… здається, я йшла. Довго.
— У такому одязі? У листопаді?
Вона не відповіла.
Ігнатій хотів розпитати далі, але, глянувши на її руки — тонкі, у подряпинах, без обручок — залишив запитання при собі. Налив ще чаю, підсунув ближче банку з вишневим варенням.
— Поїжте, — сказав він. — Потім поговоримо.
Частина друга. Тіні минулого
Ізольда швидко заснула, ніби провалилася в темну яму. Ігнатій сидів поруч, слухав, як вітер шарпає залізну покрівлю, і думав.
Йому було сорок сім. Колись він проєктував вантові мости, їздив на об’єкти, сперечався із замовниками, носив дорогі костюми. Аня, його дружина, чекала його з відряджень, пекла пироги з капустою й сміялася так заразливо, що в сусідів підіймався настрій.
Потім народилася Варя.
Варя з’явилася на світ із рідкісним генетичним захворюванням — муковісцидозом. Лікарі говорили обережно: «Важкий випадок», «Потрібна постійна терапія». Ігнатій з Анею не здавалися. Вони продали квартиру, переїхали ближче до клініки, брали кредити. Аня не спала ночами, робила інгаляції, вчилася догляду.
А потім Аня втомилася.
Серце зупинилося раптово — у черзі до поліклініки. Ігнатій тоді ніби осліп. Він пам’ятав лише холод її руки й відчуття, що світ раптом спорожнів.
Варі було шість. Вона не до кінця розуміла, що сталося, але перестала усміхатися. Її кашель ставав глибшим, аналізи — гіршими. Ігнатій возив її по лікарях, брався за будь-яку роботу. Він погодився на місце сторожа маяка, бо тут можна було жити з донькою, і ніхто не заважав. Тут було тихо. Тут було чисте повітря.
Але Варі була потрібна операція.
Пересадка легень. Ігнатій знав напам’ять усі цифри: черга, квоти, витрати на реабілітацію. Грошей катастрофічно бракувало. Він продав машину, обручку, колекцію старих монет.
Залишалося ще двісті тисяч євро.
Сума, яка снилася ночами. Яку неможливо було зібрати, працюючи на маяку.
Частина третя. Дорога
На ранок буря стихла. Море ще важко ворушилося, але сніг припинився, і навіть визирнуло бліде сонце.
— Я відвезу вас до міста, — сказав Ігнатій.
— Навіщо? — спитала Ізольда.
— Тут немає аптеки. Вам потрібні ліки.
— Мені нічого не потрібно.
— Ви помиляєтеся.
Він завів старий всюдихід, прогрів двигун і допоміг їй сісти в кабіну.
Дорога вздовж узбережжя була розбита, вибоїни чергувалися з льодяними накатами. Ігнатій вів мовчки, зосереджено дивлячись уперед. Ізольда сиділа поруч, загорнувшись у його куртку, і дивилася на сірі сопки та чорні промоїни в снігу.
— У вас є сім’я? — спитала вона раптом.
— Донька.
— Скільки їй?
— Вісім.
— Де вона?
— В обласній лікарні. Чекає на пересадку.
— Легені? — уточнила Ізольда.
Він кивнув.
— Вроджене?
— Муковісцидоз.
— Дуже дороге лікування.
— Так.
Він замовк. Ізольда не наполягала, лише запитала ім’я дівчинки.
— Варвара. Варя.
— Гарне ім’я.
До міста дісталися надвечір. Ігнатій зупинився біля районної лікарні.
— Вам сюди.
— Ви не зайдете? — в її голосі вперше прозвучала тиха просьба.
— Мені — до доньки. Вона в сусідньому корпусі.
— Дякую, — сказала Ізольда. — Я не забуду.
Частина четверта. Варя
Варя лежала в палаті, під’єднана до моніторів. Побачивши батька, слабо усміхнулася.
— Ти приїхав, тату.
— Приїхав, маленька.
Він читав їй улюблену книжку, поки вона не заснула. А сам дивився на показники й розумів: часу дедалі менше.
Він не знав, що саме тієї миті в приймальному відділенні головний лікар розмовляє з незнайомою жінкою в його куртці, яка ставить дуже точні запитання про фінансування операцій і благодійні внески.
Частина п’ята. Скляний міст
За три дні Ігнатія викликали до завідувача.
— Повне покриття вартості трансплантації й реабілітації. Донор підібраний. Операція — післязавтра.
— Від кого? — спитав він хрипко.
— Анонімна пожертва.
Операція тривала дев’ять годин. Коли хірург сказав: «Усе добре», Ігнатій заплакав уперше за багато років.
Варя одужувала. Повільно, але впевнено.
Частина шоста. Зустріч
Вона приїхала наприкінці березня.
— Ізольда.
— Я хотіла побачити, де живе мій янгол-охоронець.
— Це ви оплатили операцію.
— Це мій борг. Ви врятували мені життя.
— А ви — моїй доньці.
Між ними простяглася тиха, міцна нитка довіри.
Частина сьома. Епілог
Минуло два роки.
Варя бігала берегом, кидала камінці в море. Поруч бігав щеня. Ізольда сиділа на ґанку, готувала чай. Ігнатій лагодив генератор.
— Тату, дивись! — закричала Варя. — Я знайшла дивний камінчик!
— Це морське скло, — усміхнувся він. — Кажуть, воно приносить удачу.
— Тоді ми щасливі?
— Ми й так щасливі, — сказала Ізольда. — Просто інколи забуваємо про це.
Сонце сідало в море. Маяк готувався до ночі.
Світло спалахнуло — рівне й сильне, як нагадування: навіть у найхолоднішу ніч для когось завжди загориться вогонь.
Іноді достатньо просто не пройти повз.
Іноді — просто відчинити двері.
Іноді — повірити, що світло обов’язково знайдеться.
