— Світлано, ти вже повернулася? Це добре, а тут у нас свято мами!
— А чому в нас удома? Чому мені ніхто нічого не сказав?
— Тебе не було, мама так захотіла.
— А подзвонити не можна було? Я була б проти.
— Мама так і думала.
— Чудово. Щоб за десять хвилин тут нікого не було. Я втомилася, а ваше свято для мене зовсім недоречне!
— Як я виставлю маминих гостей?
— Як вони тут з’явилися, так нехай і їдуть. Усі! І мама також. А ти — наводь порядок.
— Світлано, я не зможу поїхати з тобою. У мами ювілей. Може, ти перенесеш свою поїздку?
— Може, твоя мама перенесе свято на два дні пізніше або на наступну п’ятницю?
— Вона й так святкує пізніше. Чекати ще цілий тиждень?
— Залишайся, а мені треба їхати. Мою дату перенести не можна. Ігорю, ти сам маєш розуміти: тата не стало рік тому. Таке не переносять. Це не день народження.
— То, може, ти повернешся раніше?
— Не впевнена. Там ще справи.
— Які ще справи? Спадщини тобі батько не залишив.
— Будинок — мамі. Вони все давно вирішили. І чого ти про це говориш? Тобі мало, ти погано живеш?
— Ні, все гаразд. Я просто так.
— Значить, я їду. Як зроблю всі справи — одразу повернуся. Ви чудово знали цю дату, і ти, і твоя мати. Могли б не планувати свято на цей день.
— І, між іншим, твоя мама виставила мене егоїсткою, яка не захотіла допомагати їй зі святом. Егоїстка тут вона — треба розуміти ситуацію!
— Але маму можна зрозуміти, у неї ювілей.
— А в мене…
— Все. Я сам допоможу мамі. На тебе чекатиму.
Світлана поїхала. Разом із родичами вони сходили на цвинтар. Поминки зробили вдома, людей було небагато.
— А Ігор чому не приїхав?
— Мамо, у свекрухи ювілей, шістдесят п’ять років. Там усе складно. Він не зміг приїхати. А наші хлопчики на навчанні, ти це сама знаєш. Вони потім одразу до тебе приїдуть.
— Дід пишався б ними.
— Знаю, мамо, знаю.
— А коли ти поїдеш додому? Може, ще встигнеш і на свято.
— Мамо, після поминок поспішати на свято якось не дуже добре. Я залишуся. Тим паче, там святкування завтра. Краще з тобою побуду. Надвечір післязавтра повернуся. Все вже мине, і Ігор буде вдома.
— А де свято, у кафе?
— Не знаю, начебто хотіли все організувати у квартирі. Не хотіли витрачатися на кафе. Ти ж знаєш, вона за гривню вдавиться.
— Коли ви будинок для нас будували за свої гроші, вона нічого не дала, а частку Ігорю просила. Добре, що тато все на себе оформив, а потім зробили дарчу.
— Так і гроші були наші. Все було практично до весілля збудовано. Ігор теж жодної гривні не вклав — на готове прийшов.
— Мамо, він і не претендував. Жодного разу про це не говорив.
У суботу ввечері Світлана повернулася додому. Ще дорогою вона мріяла виспатися й відпочити в неділю.
— Ігорю, я вдома! — крикнула вона з порога. — Ігорю, що відбувається? У тебе гості?
— Світлано, ти вже повернулася? Це добре, а тут у нас свято мами! У неї в квартирі незручно приймати таку кількість людей. Дехто вже поїхав, але більшість тут. Приєднуйся, тільки закуски скінчилися, а готувати нема кому.
— А чому в нас удома? Чому мені ніхто не сказав?
— Тебе не було, мама так захотіла.
— А подзвонити не можна було?
— Мама так і думала.
— Чудово. Щоб за десять хвилин тут нікого не було. Я втомилася, а ваше свято для мене зовсім недоречне!
— Як я виставлю маминих гостей?
— Як вони тут з’явилися, так нехай і їдуть. Усі! І мама також. А ти — наводь порядок.
— Світлано, може, зачекаємо, коли вони самі…
— Самі? Це коли? У твоєї мами ювілей чи весілля? Ювілей святкують один вечір, а тут уже третю добу гуляють.
— Деякі вже сплять, мама теж втомилася.
— Виклич усім таксі! Час іде. Я не чекала від тебе такого, та й від твоєї мами теж. Вдома вона порошинки здуває, а тут — розгром! Кухня як після погрому. Хто готував?
— Мама та сестра.
— Подивися на рушники, на посуд, на стіни, на холодильник! Вона вдома так робить? І це вона мене вчила чистоти? Або ти зараз же звільняєш будинок від гостей, або це зроблю я — але ти підеш разом із ними. Назавжди!
Гості розходилися неохоче. Свекруха залишилася останньою, влаштувала великий скандал, її підтримувала донька. Обидві кричали про егоїстку Світлану. Ігор, втомлений від криків, узявся прибирати.
— Підкаблучник! — кричала мати. — Ти тут ніхто, прислуга! Твою матір принижують, а ти й слова сказати не можеш!
— Зіпсувала нам увесь ювілей своєю присутністю!
— Годі! — Світлана не витримала. — Геть звідси! І більше ніколи тут не з’являйтеся!
— Світлано, пробач… Мама просила. Квартира в неї маленька, грошей на кафе не вистачало…
— Досить. Прибирання — з тебе. Можеш викликати клінінг, але за власний рахунок.
— Зрозумів.
Світлана пішла спати. Вона пробачила Ігоря, знаючи складний характер свекрухи.
Але — востаннє.
Ранок видався тихим. Надто тихим, як для дому, де ще вчора вирували голоси, лунали докори й гриміли тарілки. Світлана прокинулася пізно — вперше за довгий час без будильника. Вона лежала й дивилася в стелю, прислухаючись. Знизу долинав шум води й приглушений дзенькіт — Ігор прибирав.
Вона не поспішала вставати. Усередині було порожньо й важко водночас. З одного боку — образа, з іншого — втома від постійного напруження, від необхідності щось доводити, виправдовуватися, пояснювати очевидне.
Коли Світлана спустилася на кухню, Ігор стояв біля мийки. Руки в гумових рукавичках, очі почервонілі, на столі — порожні пляшки з-під мийних засобів.
— Я замовив клінінг, — тихо сказав він, не обертаючись. — Вони приїдуть після обіду. Я все оплачу.
Світлана кивнула. Без докорів. Без слів «я ж казала». У неї просто не було на це сил.
— Я поговорив з мамою, — додав він за паузи. — Сказав, що більше так не буде. Що без твого дозволу — жодних свят, гостей і рішень.
Вона подивилася на нього уважно. Хотіла повірити. Дуже хотіла.
— І що вона? — запитала рівно.
— Образилася. Сказала, що я її зрадив. Що дружина мені дорожча за рідну матір.
Світлана сумно всміхнулася.
— Знаєш, Ігорю, проблема не в тому, що я для тебе дорожча. Проблема в тому, що для неї ти досі хлопчик, а не дорослий чоловік із власною родиною.
Він мовчав. Бо заперечити було нічого.
Клінінг приїхав швидко. Дім поступово повертав свій звичний вигляд. Зник запах чужої їжі, сторонніх парфумів, гамору. Світлана вийшла у двір, сіла на лавку біля саду. Там, де вони колись разом садили дерева — ще до весілля, з мріями й планами.
Ігор підійшов пізніше. Сів поруч, тримаючи в руках дві чашки кави.
— Я не хочу тебе втратити, — сказав просто. — І не хочу, щоб ти жила в постійному напруженні через мою маму.
— Я теж цього не хочу, — відповіла вона. — Але мені потрібні не слова. Мені потрібні межі. Чіткі. І щоб ти їх тримав, а не я.
Він кивнув.
— Я зрозумів. Запізно, але зрозумів.
Світлана мовчала. Усередині вона вже прийняла рішення: другого шансу може й не бути. Не ультиматум, не погроза — просто усвідомлення власної цінності.
Увечері вони сиділи в чистому домі, пили чай і говорили — вперше за довгий час спокійно. Про майбутнє. Про те, як усе може бути інакше, якщо поважати одне одного.
Чи вистачить цього надовго — Світлана не знала. Але тепер вона точно знала інше: більше ніхто не святкуватиме у її домі, зневажаючи її почуття. І якщо хтось ще раз спробує переступити цю межу — двері зачиняться. Назавжди.
