— Ой, Людочко, заплати, га? Я картку, здається, на тумбочці в передпокої залишила!
Любов Петрівна так картинно сплеснула руками, що касирка на мить завмерла з пакетом заморожених креветок.
За спиною невдоволено зашурхотіла черга. П’ятничний вечір — усі хочуть додому, а тут ми з цим спектаклем.
— Ну звісно, Любов Петрівно, — я звично потягнулася по телефон.
— Буває.
Термінал пискнув. Чек повільно поповз із апарата нескінченною білою стрічкою. Чотири тисячі вісімсот гривень.
Із них моїх покупок — пачка сиру, молоко й батон. Усе інше — «гостинці» для мами чоловіка: нарізка сирокопченої ковбаси, яку я дозволяю собі хіба що на Новий рік, червона риба і, звісно, кілограмова пачка золотистої кави. Тієї самої, що коштує, як крило від літака.
Ми йшли до машини. Я тягла два пакети, що відтягували руки. Любов Петрівна несла свою сумочку, у якій, як з’ясувалося п’ять хвилин тому, «зовсім порожньо».
Вона вмостилася на передньому сидінні й защебетала:
— Ти не сердься, Людочко. Пам’ять у мене зовсім дірява стала. Як пенсія прийде — усе до копієчки поверну! Ти ж знаєш, я людина чесна.
Я мовчала. Я люблю цифри, звітність і точність. А мої внутрішні підрахунки показували величезну нестачу.
Це був уже п’ятий раз за два місяці. Сценарій працював бездоганно.
Ми їдемо у великий супермаркет:
«Людочко, мені ж тільки хлібця й кефіру взяти, самій важко нести».
У відділі бакалії в кошик летить та сама кава. У м’ясному — вирізка. У кондитерському — цукерки в подарункових коробках.
Я мовчу. Я ж хороша невістка. Мама з дитинства мені повторювала:
«Поганий мир кращий за добру сварку».
Удома все йшло за накатаною. Ми розбирали пакети, свекруха пила чай із цукерками й скаржилася на погоду та магнітні бурі. Про борг вона забувала рівно в ту мить, коли переступала поріг.
А нагадувати… Ну як скажеш літній людині про гроші? Незручно. Соромно. Наче якась скнара.
— Паш, ну поговори ти з нею, — попросила я чоловіка ввечері, коли Любов Петрівна поїхала на таксі.
Таксі, до речі, теж оплатила я.
— Це вже в систему увійшло. П’ять тисяч, три тисячі, тепер майже п’ять. У нас іпотека, машину ремонтувати треба.
Паша навіть не відірвався від ноутбука:
— Люд, ну що ти починаєш? Це ж мама. Забула картку — з ким не буває? Вік. Вона нам пиріжки пекла, з онуками сиділа. Тобі що, для матері шкода?
Мені хотілося крикнути:
«Не шкода! Мені огидно, що мене тримають за дурну».
Але я мовчала. Лише дістала блокнот і написала:
«Разом за жовтень: мінус 12 500 гривень на “забудькуватість”.»
Це була ціна мого терпіння.
Спектакль на касі
Наступної суботи Любов Петрівна подзвонила зранку — голос бадьорий:
— Людочко, заїдеш? У магазині акція на порошок, та й до чаю нічого немає.
Я подивилася на чоловіка — він мирно спав у свій законний вихідний. Подивилася на гаманець із зарплатною карткою.
І раптом зрозуміла: все. Досить.
— Звісно, — сказала я. — За пів години буду.
Збиралася я ретельно. Витрусила з сумки все зайве. Залишила вдома кредитку, готівку, дріб’язок. Взяла лише одну картку — з трьомастами гривнями «на проїзд».
У магазині свекруха була в ударі.
— Ой, глянь, ікра по акції! Візьмемо дві баночки.
— А цей сир пам’ятаєш, який смачний?
— І каву обов’язково, у мене якраз закінчилась!
Вона впевнено кидала покупки в кошик. Червона пачка кави лягла зверху, як фінальний штрих.
Я котила візок і відчувала дивний спокій. Так почувається людина, яка точно знає: боятися більше нічого.
На касі було людно.
— З вас п’ять тисяч двісті сорок гривень, — сказала касирка.
І настав момент.
Любов Петрівна звичним жестом полізла у свою сумку.
— Ой лишенько!
— Людо! Уявляєш, гаманець у іншій сумці залишила!
Касирка подивилася на мене важким поглядом:
— Дівчино, будете оплачувати? Не затримуйте.
Свекруха була впевнена: зараз я все вирішу.
Я повільно відкрила сумку. Дістала телефон. Покрутила в руках.
А потім голосно сказала:
— Ой, Любов Петрівно… А я теж гаманець удома забула. І телефон розрядився.
Тиша зависла густа й важка.
— Як… забула? — прошепотіла вона.
— Я ж поспіхом вибігла. Прямо як ви. Сімейне, мабуть.
Чоловік позаду гаркнув:
— Ви знущаєтесь?! Платіть або йдіть!
Касирка натиснула кнопку скасування.
Свекруха заметушилася.
— Людо, зроби щось! Подзвони Паші!
— Телефон розрядився, — спокійно сказала я. — Доведеться все залишити. Шкода, ікра гарна була. І кава…
— Зачекайте! — зірвалася вона.
І тут сталося диво.
Із «порожньої» сумочки з’явилася туга пачка купюр. П’ятитисячні, тисячні — не менше п’ятдесяти тисяч.
— Знайшла! — видихнула вона. — За підкладкою завалилися!
Вона розрахувалася.
В машині ми їхали мовчки.
— Вам допомогти донести? — чемно спитала я.
— Сама впораюся.
Удома Паша спитав:
— Ну що, з’їздили? Мама задоволена?
— Купили все, — відповіла я. — І ікру, і каву.
— От і добре. Я ж казав — не варто сваритися.
Я усміхнулася.
— Ти правий. Нам не убуло. Ні копійки.
Того вечора телефон свекрухи мовчав.
А я пила свій чай і думала:
пам’ять — річ вибіркова. Але інколи її дуже корисно лікувати ударною терапією.
І знаєте що?
Мені здається, той елітний кофе сьогодні їй трохи гірчив.
Зовсім трішки.
На смак власної совісті.
