Рита пішла викинути сміття. Раптом до контейнерів під’їхала вантажівка. З кабіни вийшли двоє хлопців. Вони витягли старе крісло, поставили його біля контейнерів, потім сіли назад у машину й поїхали.
Рита уважно оглянула крісло.
— Яке гарне, тільки трохи підремонтувати треба, — подумала вона. — Візьму його собі.
Вона ледве затягла крісло до квартири.
— Ти навіщо це притягла?! — здивовано запитав її чоловік Сергій.
— Подивися, яке гарне! Зараз підремонтуємо, і сидітимеш у ньому телевізор дивитися.
— Ну, давай спробуємо, — погодився Сергій і потягнув крісло до кімнати.
Чоловік почав знімати стару оббивку.
— Рито, дивись! — раптом вигукнув він.
Рита глянула на крісло і не повірила власним очам.
У спеціально зроблених заглибинах акуратно лежали шість пачок стодоларових купюр.
— Що це, Сергію? — здивовано прошепотіла Рита.
— Як бачиш… гроші, — тихо відповів він.
— І звідки вони тут узялися?
— Якщо крісло викинули на смітник, то, мабуть, про ці гроші вже ніхто не пам’ятає…
Очі Рити раптом засяяли.
— Сергію… ми можемо їх витрачати? — схвильовано запитала вона.
— Думаю, можемо, — відповів чоловік, уважно розглядаючи пачки.
— А нам за це нічого не буде? — усе ще хвилювалася жінка.
— Схоже, їх сховали тут дуже давно. Крісло не нове, але й не надто старе. Якщо його просто викинули, значить, колишні власники були заможні. Шукати вони ці гроші точно не будуть.
Рита тихо сказала:
— Я сьогодні вранці молилася, щоб Бог допоміг нам пережити важкі часи… Може, він почув мою молитву?
— Тоді сходи до церкви і постав свічку, — відповів Сергій. — І допоможи комусь, якщо попросить.
— То я зараз піду?
— Іди. І не шкодуй трохи грошей на добру справу.
Потім він додав серйозно:
— Рито, тільки нікому не розповідай про це. Навіть доньці. Ми все одно витрачатимемо ці гроші на онуків.
— Добре, зрозуміла…
Рита сховала гроші у найдальшому кутку шафи. Потім допомогла чоловікові розібрати крісло і віднести його назад до контейнерів.
Після цього вона пішла до магазину, розміняла трохи грошей і вирушила до церкви. Там поставила свічки, подякувала за допомогу і тихо помолилася.
…Онуки дуже чекали, коли бабуся з дідусем прийдуть у гості. Вони сподівалися хоча б на маленькі подарунки, але старші вже розуміли, що у бабусі й дідуся небагато грошей.
Раптом задзвонив телефон.
— Юрку, ми їдемо до вас на таксі! — сказала Рита зятю. — Візьми старших дітей і зустріньте нас біля під’їзду.
— Хто телефонував? — запитала дружина Тетяна, виходячи з кухні.
— Твої батьки. Кажуть, що вже їдуть.
— Дивно… — здивувалася вона. — Ну гаразд, іди їх зустрічай.
Юрко покликав синів:
— Ярославе, Вікторе! Швидко збирайтеся.
— Куди? — здивувався старший.
— Дідуся з бабусею зустрічати.
За кілька хвилин усі були вже біля під’їзду. Таксі саме під’їхало.
Бабуся одразу почала роздавати вказівки:
— Вітю, бери ці пакети. Вони легкі. Ярославе — ось ці. Обережно! Юрку, діставай телевізор.
— Який телевізор? — здивувався зять.
— Великий. На задньому сидінні.
Усе швидко занесли до квартири.
— Мамо, звідки у вас гроші на телевізор? — здивовано запитала донька.
— Був невеликий запас, — спокійно відповіла Рита.
Потім вона підійшла до ялинки й поклала під неї подарунки.
Для старших онуків — ноутбуки, щоб допомогли в навчанні.
Для молодших — нові телефони.
Скільки ж було радості!
Новий телевізор повісили на стіну. Він був великий і яскравий — зовсім не такий, як старий.
Новий рік вони зустріли дуже весело. Усі були щасливі.
Додому Рита з чоловіком повернулися лише під ранок.
Наступного дня Сергій прокинувся і побачив, що дружина сидить за столом і щось пише.
— Що це ти робиш? — усміхнувся він.
— Не смійся, — серйозно відповіла Рита. — Я вчора у доньки розпитала, що їм потрібно. Тепер записую, щоб нічого не забути.
— От ти даєш, Рито, — засміявся Сергій. — Вже багатою себе відчула?
Жінка тихо відповіла:
— Ми з тобою все життя жили дуже скромно… Якщо нам випала така можливість, треба допомогти дітям і онукам.
Потім вона додала:
— І людям, які потребують допомоги, теж допомагатиму.
— Я тільки за, — сказав Сергій. — Для кого ще витрачати гроші, як не для рідних?
Рита усміхнулася, обняла чоловіка й продовжила складати свій довгий список подарунків.
Наступні дні для Рити й Сергія минали незвично. Вони жили так само скромно, як і раніше, але тепер у серці з’явилося відчуття спокою. Не потрібно було постійно рахувати кожну копійку і хвилюватися, чи вистачить грошей до наступної пенсії.
Рита щоранку сідала за стіл із своїм записником. Вона старанно складала список справ.
— Сергію, дивись, — казала вона одного разу. — У Віті куртка вже маленька, треба нову купити. А Ярославу потрібен рюкзак для школи. Старий зовсім зносився.
— Купимо, — спокійно відповідав чоловік. — Тільки не одразу все. Нехай буде поступово.
Рита кивнула. Вона не хотіла витрачати гроші бездумно. Навпаки — намагалася робити все розумно.
Через кілька днів вона знову пішла до церкви. Цього разу не тільки поставити свічку, а й поговорити з людьми, які потребували допомоги. Біля воріт сиділа літня жінка.
— Доню, допоможи трохи… — тихо сказала вона.
Рита зупинилася, присіла поруч і дала їй грошей.
— Нехай у вас усе буде добре, — відповіла жінка, щиро усміхаючись.
Дорогою додому Рита відчувала дивне тепло на душі. Вона зрозуміла, що допомагати іншим — це велика радість.
Минув тиждень. У вихідний день до них у гості приїхала донька Тетяна з дітьми.
— Мамо, ти не перевтомлюєшся? — запитала вона, допомагаючи накривати на стіл.
— Та ні, — усміхнулася Рита. — Навпаки, мені зараз легше.
Онуки одразу побігли до дідуся.
— Дідусю, дивись, як працює ноутбук! — радісно вигукнув Ярослав.
— А мій телефон фотографує! — похвалився молодший.
Сергій дивився на них і тихо усміхався.
Коли діти побігли гратися в іншу кімнату, Тетяна раптом сказала:
— Мамо, чесно скажи… звідки у вас гроші? Ви ж ніколи так багато не витрачали.
Рита на мить замовкла. Потім спокійно відповіла:
— Ми з батьком трохи заощадили. І вирішили, що краще допомогти вам.
Донька зітхнула і обняла матір.
— Дякую вам… Ми дуже це цінуємо.
Після того як гості поїхали, Сергій сказав:
— Бачиш, Рито… не дарма ми вирішили допомогти дітям.
— Так, — тихо відповіла вона. — Але я думаю ще дещо зробити.
— Що саме?
— У нашому дворі є родина… у них троє дітей, і живуть вони дуже скромно. Я хочу купити їм трохи одягу і продуктів.
Сергій лише кивнув.
— Робімо добро, поки можемо.
Минали місяці. Рита й Сергій не стали жити розкішно. Вони залишалися такими ж простими людьми, як і раніше.
Але в їхньому домі тепер частіше лунав дитячий сміх, частіше приходили гості, і на душі було набагато світліше.
Іноді Рита згадувала той зимовий день, коли вона просто вийшла винести сміття і побачила старе крісло біля контейнерів.
— Хто б міг подумати… — тихо казала вона чоловікові.
Сергій усміхався і відповідав:
— Інколи доля робить найнесподіваніші подарунки.
Рита ж думала інакше. Вона була впевнена, що це не просто випадковість.
Це була відповідь на щиру молитву. І тепер вона намагалася зробити так, щоб цей подарунок приніс радість не лише їй та її родині, а й іншим людям.
