Аріна сиділа за святковим столом і намагалася усміхатися. Ювілей свекрухи Ніни Петрівни зібрав усю родину.
Квартира була наповнена людьми: онуки ювілярки бігали кімнатами, старші невістки обговорювали школу та повсякденні клопоти. Але Аріна почувалася осторонь цих родинних радощів.
Причина була проста й болюча. З восьми років шлюбу з Андрієм п’ять минули в спробах стати батьками. Три невдалі процедури лікування.
Одна втрата на ранньому терміні. Ці цифри жінка пам’ятала надто добре — кожна з них залишила слід у серці.
— Аріно, ти якась задумлива, — тихо запитала Ольга, дружина брата Андрія.
— Просто трохи втомилася, — відповіла вона.
Розмова швидко повернулася до теми дітей. Аріна дивилася в тарілку, намагаючись не реагувати. Подібні теми супроводжували її всюди.
Ніна Петрівна сиділа на чолі столу, приймаючи вітання. Їй виповнилося шістдесят п’ять. Вона виглядала задоволеною, поруч були діти, онуки, рідні. У родині вже підростали троє онуків. Лише від Андрія дітей не було.
Чоловік сидів поряд з Аріною, розмовляв із братом про роботу. Вона майже не чула слів.
— Час виносити торт, — оголосила іменинниця.
Усі зааплодували. На стіл поставили великий торт зі свічками. Гості затихли.
Ніна Петрівна підвела погляд і зупинила його на Аріні.
— Я знаю, яке бажання хочу загадати, — урочисто сказала вона. — Хочу, щоб ти нарешті подарувала мені онука.
За столом запала тиша.
— Інші невістки вже стали мамами, — додала вона, — тож сподіваюся, що й у тебе все складеться.
Слова прозвучали голосно. Надто голосно.
Аріна сиділа нерухомо. П’ять років надій, лікування, очікувань — усе звелося до кількох фраз, сказаних при всіх.
Хтось відвів погляд. Андрій розгубився. Свекруха задула свічки, а свято продовжилося, ніби нічого не сталося.
Аріна підвелася, акуратно поклала серветку біля тарілки, взяла сумку й мовчки пішла.
— Аріно, зачекай, — Андрій спробував її зупинити.
Вона вийшла з квартири. У під’їзді зупинилася, сперлася на стіну. Дихати було важко. Усе, що вона так довго тримала в собі, прорвалося.
Телефон дзвонив, але відповідати не хотілося.
Через деякий час Андрій знайшов її біля будинку.
— Пробач, — сказав він. — Я мав втрутитися.
— Ти мовчав, — тихо відповіла вона. — А мовчання теж ранить.
Вони повернулися додому пізно. Андрій поговорив із матір’ю, але та не побачила своєї помилки — вважала, що сказала все з добрих намірів.
Для Аріни цього було достатньо, щоб ухвалити рішення.
Вона більше не приходила до дому свекрухи. Свята проводила інакше — там, де почувалася спокійно. Без напруження, без пояснень.
Минув час. Образи вщухли, але межі залишилися.
Слова, сказані за святковим столом, стали останньою краплею.
Відтоді Аріна знала: її біль — не тема для публічних обговорень. І вона більше не дозволить нікому порушувати ці межі.
