Галина стояла посеред вітальні, дивлячись на десятирічну дівчинку, яка з переможним виглядом притискала до грудей смартфон. Екран гаджета ще світився — на ньому була відкрита переписка.
— Мілано, поверни, будь ласка, телефон, — Галина намагалася говорити спокійно, хоча всередині вже наростало важке роздратування.
— Не віддам! Моє! — племінниця сховала телефон за спину й показала язика. — Там класна гра, я ще не дограла!
— Це не іграшка, і я не дозволяла тобі його брати, — Галина зробила крок уперед.
Сестра Лариса, яка сиділа на дивані, лише ліниво відмахнулася, гортаючи журнал. Вона виглядала так, ніби перебуває на відпочинку, а не в гостях у молодшої сестри, де проводила вже третій вікенд поспіль.
— Та годі, Галь, чого ти до дитини причепилася? — позіхнула Лариса. — Пограється трохи й віддасть. У неї стрес, у школі оцінку погану поставили. Їй треба відволіктися.
Галина подивилася на рум’яну, доглянуту дівчинку, яка дивилася на неї з упевненістю, знаючи, що їй усе дозволено. Історія Лариси давно була болючою темою для родини: невдалий шлюб, довгі проблеми, а потім несподіване материнство. Мілану бабуся називала «подарунком долі», і дівчинка зростала з переконанням, що світ має підлаштовуватися під її бажання.
Галина різко простягнула руку й забрала телефон. Мілана одразу голосно заплакала.
— Мамо! Вона мене ображає!
Лариса схопилася з дивана.
— Ти навіщо так із дитиною? — обурилася вона. — Покажи ручку, доню. Боляче?
Галина мовчки витерла екран серветкою.
Вона працювала провідною архітекторкою, керувала складними проєктами, але поруч із ріднею постійно відчувала себе винною. Її чоловік Олег терпів ці візити лише заради неї. Він був спокійним, неконфліктним і не любив напружених ситуацій.
— Я нічого їй не зробила, — стримано сказала Галина. — Я забрала свою річ. Ви приїхали в п’ятницю, сьогодні вже неділя. Олегу завтра рано вставати. Можливо, вам час додому?
— Ти нас виганяєш? — ображено відповіла Лариса. — Ми ж родина. Просто сидимо, нікому не заважаємо.
— Ми багато працюємо, — відповіла Галина. — І маємо право на відпочинок.
— Мамо, я хочу соку! — одразу втрутилася Мілана. — Того, з красивої коробки!
— Зараз тітка Галя наллє, — кинула Лариса.
— Сік закінчився, — спокійно сказала Галина. — Його випили за два дні.
— Жадібна, — буркнула дівчинка. — Бабуся каже, що ти недобра.
Галина завмерла.
— Що ти сказала?
— Те, що чула, — відповіла Мілана і демонстративно копнула ніжку крісла.
Лариса швидко почала збирати речі.
— Ходімо, Мілано. Нам тут не раді. Поїдемо до бабусі.
Вони пішли, залишивши після себе безлад і важку атмосферу. Галина сіла на стілець. Вона любила чоловіка і цінувала їхній шлюб, але постійне втручання родичів поступово руйнувало спокій у домі.
Олег поїхав у відрядження. Галина насолоджувалася тишею, але в суботу зранку у двері подзвонили. На порозі стояли Лариса й Мілана.
— Ми просто зайшли на хвилинку, — сказала Лариса й одразу зайшла в квартиру.
Мілана почала заглядати в холодильник, а Лариса попросила кави.
— Мені трохи грошей не вистачає, — без зайвих вступів сказала вона. — Перекинеш? У Мілани взуття зносилося.
Галина мовчки поставила чайник. Вона знала: сперечатися марно.
І тут із вітальні почувся глухий звук. Галина кинулася туди.
Мілана стояла біля каміна зі статуеткою в руках — дерев’яним журавлем. Це була дорога пам’ятна річ Олега, пов’язана з його минулим.
— Поклади на місце, — твердо сказала Галина.
— Мені подобається, — відповіла дівчинка. — Я хочу її собі.
— Це річ дядька Олега. Вона важлива для нього.
— Ні, — вперто відповіла Мілана.
Лариса лише знизала плечима.
— Та що ти так переймаєшся? Нехай трохи пограється.
Галина відчула, як у ній щось зламалося.
— Вам краще піти, — сказала вона.
Після короткої суперечки Лариса з донькою пішли, забравши статуетку із собою.
Галина приїхала до матері, щоб забрати річ. У кімнаті вона побачила Мілану, яка гралася журавлем, не усвідомлюючи його крихкості.
Спроба пояснити значення статуетки ні до чого не призвела. У результаті під час сварки річ була зіпсована.
Галина мовчки пішла.
Коли Олег повернувся, Галина чесно розповіла все. Він уважно вислухав і прийняв рішення: з цього моменту їхній дім більше не буде місцем для конфліктів.
Коли наступної суботи родичі знову прийшли без попередження, двері для них уже не відчинилися.
У домі Галини та Олега було тихо. На полиці стояла нова фігурка — кумедний керамічний кіт, куплений разом на ярмарку. Він не мав минулого, але символізував новий етап їхнього життя — спокійний, цілісний і усвідомлений.
