— Побільше — це скільки? — запитала я, витираючи лоба тильною стороною долоні.
— Ну, банок тридцять. І лечо, Олю. Твоє лечо — просто чудове, Віталік за раз з’їдає банку. Гаразд, ми поїхали, нам ще в місто встигнути — там доставка меблів.
Скло повільно піднялося. Позашляховик, м’яко шурхочучи гравієм, розвернувся й зник, залишивши по собі хмарку пилу.
Я подивилася на свої грядки. Огірки звисали важкими гронами. Помідори тріскалися від соку. Для когось це були «дарунки природи», що ростуть самі по собі. А для мене — друга зміна біля гарячої плити.
І саме в ту мить, дивлячись услід багажнику зовиці, я зрозуміла: цього року все буде інакше.
Сергій, мій чоловік, вийшов із теплиці з відром. Він у мене небагатослівний. Із сестрою, Іриною, стосунків не з’ясовує — собі дорожче. Вона молодша, улюблена, їй «потрібніше». У них із Віталіком бізнес, дві квартири, які здають, і нова машина. А ми з Сергієм — люди прості: я все життя в відділі кадрів, він — водій.
Подарунки до річниці
— Знову замовлення зробила? — запитав чоловік, ставлячи відро.
— Тридцять банок огірків. І лечо, — сухо відповіла я.
Сергій зітхнув, дістав сигарету, покрутив у пальцях, але так і не запалив.
— Ну, зробимо. Свої ж. Не чужі.
Це «свої ж» я чула останні років десять. Сценарій був один і той самий: усе літо ми працюємо на грядках. Потім настає сезон консервації — кип’яток, пара, від якої відходять шпалери.
А у вересні приїжджає Ірина, щебече: «Ой, які ви молодці», — завантажує багажник під зав’язку й їде. Іноді привозить шоколадку. Або пачку чаю.
Але цього разу мене зачепило не саме прохання. А те, як воно прозвучало.
«Ціни зараз кусаються», — сказала вона. На ринку купувати дорого, а брати в нас — це економія сімейного бюджету. Їхнього бюджету. За рахунок мого часу.
— Поїхали в супермаркет, Сергію, — сказала я рішуче. — Цукор закінчився, і кришок немає.
У магазині я вперше за багато років дивилася на цінники не як господиня, а як бухгалтер.
Цукор подорожчав. Оцтова есенція — теж недешева. А кришки? Хороші, гвинтові, що не іржавіють, — упаковка коштує так, що мимоволі замислюєшся. Олію для лечо потрібно літрами. Спеції, часник (свій ще не висох, довелося докуповувати), перець.
Я йшла між рядами й складала товари до візка.
На касі сума висвітилася така, що я моргнула. Три тисячі двісті рублів. І це лише витратні матеріали на першу партію.
— Олю, ти чого завмерла? — легенько штовхнув мене чоловік.
— Нічого, — я акуратно сховала чек до гаманця.
Вдома я не пішла одразу на кухню. Дістала шкільний зошит у клітинку, калькулятор і сіла за стіл.
— Ти що там пишеш? Рецепт? — здивувався Сергій.
— Ні. Кошторис.
Ви колись рахували собівартість домашньої банки огірків? Не «та що ж, огірок безкоштовний», а справжню?
Я почала записувати:
Кришка — 1 шт.
Цукор, сіль, оцет.
Спеції.
Газ.
Вода.
Знос банок.
Цифра виходила цікава. Але це були лише матеріали. А потім я подивилася на свої руки. У майстра не була вже два місяці. Спина до вечора боліла так, що доводилося лежати на аплікаторі.
«Праця», — написала я наступним рядком.
Скільки коштує година моєї роботи? Я взяла мінімальну ставку по місту — без перебільшень. Помножила на години біля плити.
Сума вийшла відчутна.
Я підвела риску. Цифра внизу сторінки була чесною.
Минуло три тижні.
Усі вихідні я провела на кухні. Банки стерилізувалися, кришки кипіли. Сергій допомагав — носив важке, крутив м’ясорубку для лечо, але основна робота була на мені.
На початку вересня в коморі вишикувалися рівні ряди. Огірочки — один до одного. Лечо — густе, ароматне. Компоти з вишні.
У суботу зранку зателефонувала Ірина.
— Олю, привіт! Ми тут неподалік, за годинку заскочимо. Віталік уже багажник звільнив.
— Приїжджайте, — спокійно відповіла я. — Усе готово.
Я переодяглася в чисту домашню сукню. Дістала з шухляди зошит і вирвала аркуш із розрахунками.
Сергій подивився на мене тривожно.
— Ти сваритися будеш?
— Ні. Я просто говоритиму по суті.
Вони приїхали рівно за годину. Ірина — у білих кросівках, з новою стрижкою. Віталік відкрив багажник.
— Ну що, господарі, де смаколики?
Ми винесли чотири ящики. Дзвін скла був для мене приємним.
— Ой, як чудово! — зраділа Ірина. — Віталію, вантаж!
— Зачекай, — сказала я тихо.
Я поклала зверху складений аркуш паперу.
— Що це? — усміхнулася вона. — Рецепт?
— Ні. Розрахунок.
Я розгорнула аркуш.
— Тут витрати. Тут — вода й добрива. А тут — робота.
Запала тиша.
— Ти серйозно? — голос Ірини став напруженим.
— Так. Ми з Сергієм працюємо й витрачаємо свої гроші. І я більше не можу робити вигляд, що цього не існує.
Сергій несподівано підтримав мене. Спокійно. Вперше за багато років.
Ірина образилася. Вони поїхали.
Ми залишилися з ящиками — і з відчуттям полегшення.
Увечері ми пили чай на веранді. Було тихо.
Телефон Сергія завібрував.
— Віталій пише, — сказав він. — Пропонує переказати гроші.
— Напиши, що ми продамо заготовки сусідам, — відповіла я.
Так ми й зробили. Половину продали за два дні. На виручені гроші я купила собі масаж для спини й нові зручні чоботи.
Ірина довго не дзвонила. А навесні обережно запитала:
— Олю, у вас розсада помідорів є?
— Є. Продаємо.
Вона помовчала й відповіла:
— Добре. Я приїду й оплачу.
І в тому «добре» було більше поваги, ніж у всіх попередніх словах.
Бо любов — це добре.
Але повага починається там, де закінчується безкоштовне використання.
