Перші дві зустрічі з Марком минули спокійно й навіть приємно. Невеликий ресторан, м’яке світло — він поводився галантно: відсував стілець, уважно слухав, ставив запитання. Говорив упевнено й багато — про роботу, проєкти, партнерів. Він був менеджером у міжнародній будівельній компанії, їздив на гарній машині, дорого одягався й явно звик справляти враження.
Мені тоді було сорок п’ять. Я не модель і ніколи нею не була, але до себе ставлюся нормально. Ходжу до спортзалу, намагаюся не їсти все підряд, доглядаю за собою. Мій зріст — 170 сантиметрів, одяг — 46-й розмір. Я почувалася комфортно у своєму тілі й до зустрічі з Марком узагалі не замислювалася, що зі мною може бути щось «не так».
Розмова, на яку я зовсім не чекала, сталася на третьому побаченні, коли ми сиділи в кав’ярні. Він пив каву, я — чай. Спілкування було легким, аж раптом Марк замовк і подивився на мене надто уважно — оцінювально.
— Ти мені подобаєшся, — сказав він. — Ти симпатична.
Я усміхнулася, думаючи, що зараз пролунає комплімент.
— Просто попереду в мене багато важливих заходів. Ділові вечері, прийоми, інвестори. Там усе має виглядати… правильно.
— У якому сенсі? — запитала я.
— Ну… — він трохи зам’явся. — Жінка поруч із чоловіком мого рівня має виглядати ідеально. Ти хороша, правда. Але якби ти трохи скинула вагу… кілограмів п’ять-сім — було б узагалі чудово.
Я на мить втратила дар мови. Потім уважніше подивилася на нього: на сорочку, що була явно впритул; на живіт, який він машинально втягував, коли вставав; на підборіддя, що при нахилі до телефона ставало подвійним.
— Тобто, — спокійно сказала я, — щоб просто бути з тобою поруч, я маю терміново змінювати своє тіло?
— Ну навіщо ти так? — поблажливо усміхнувся він. — Я просто люблю порядок. Ідеал. Це ж і для тебе корисно.
Я не стала сваритися. Сказала, що подумаю, послалася на втому й поїхала додому. Але всередині залишилося неприємне відчуття порожнечі.
На четверте побачення я все ж таки пішла. Не тому, що хотіла, а тому, що вирішила розставити все по місцях. Перед зустріччю я зайшла до магазину й купила звичайну сантиметрову стрічку. Поклала її в сумку й пішла в ресторан.
Ми сиділи біля вікна. Марк замовив м’ясо й вино. Я — салат, бо вже поїла.
— Радий, що ти прислухалася, — сказав він із задоволеним виглядом. — Жінка має прикрашати чоловіка.
— Згодна, — кивнула я. — У парі важлива відповідність.
Він напружився.
— У якому сенсі?
Я дістала з сумки сантиметрову стрічку й поклала її на стіл. Марк подивився на неї так, ніби я витягла ніж.
— Що це?
— Дуже простий інструмент. Встань, будь ласка. Мені потрібно дещо виміряти.
— Ти серйозно? Тут люди.
— Усе гаразд, у нас окремий столик. Встань. Ти ж упевнений у собі чоловік.
Він неохоче підвівся.
— Підійми руки.
Я спокійно обхопила його талію стрічкою й подивилася на цифри.
— Сто один сантиметр, Марку.
— І що? — він спробував утягнути живіт.
— А те, — сказала я, — що за медичними нормами для чоловіків усе, що понад дев’яносто чотири сантиметри, — уже ризик для здоров’я.
Я прибрала стрічку й подивилася йому в очі.
— Якщо ми говоримо про стандарти й статус, вони мають бути взаємними. Мені важливо, щоб чоловік поруч зі мною був здоровим, активним і стежив за собою. Щоб відповідати моєму рівню життя, тобі потрібно прибрати щонайменше десять сантиметрів.
Навколо стало дуже тихо. Його обличчя спочатку почервоніло, потім зблідло.
— Ти взагалі розумієш, що говориш? — прошипів він. — Я чоловік. Я заробляю.
— А я жінка, — відповіла я. — І теж заробляю. Але при цьому не дозволяю собі вказувати партнеру, яким йому бути, якщо сама далека від ідеалу.
Він почав говорити, що я груба, що з таким характером залишуся сама, що я нічого не розумію в житті.
Я покликала офіціанта й оплатила лише своє замовлення.
— Стрічку можеш забрати, — сказала я, встаючи. — Корисна річ. Коли будеш готовий відповідати тим вимогам, які висуваєш іншим, — можеш не телефонувати.
Я вийшла з ресторану з легким відчуттям. Наче позбулася не зайвих кілограмів, а чужих очікувань, зверхності й нав’язаних комплексів.
Я йшла вулицею повільно, не поспішаючи. Повітря було прохолодним, але дихалося легко, ніби з грудей зняли щось важке. Я зловила себе на думці, що усміхаюся — просто так, без причини. Усередині більше не було ні образи, ні злості. Лише дивне відчуття свободи.
Того вечора я довго сиділа вдома з чашкою чаю, загорнувшись у плед. Телефон лежав поряд, але я більше не чекала повідомлень. І не боялася тиші. Раніше мені здавалося, що самотність — це поразка. Тепер я раптом зрозуміла: самотність — це простір. Простір, у якому можна нарешті почути себе.
Наступного дня я пішла до спортзалу. Не для того, щоб «відповідати» чи комусь щось доводити. Просто тому, що мені подобалося відчувати, як працює моє тіло, як воно слухається мене, а не чужих вимог. Я бігла на доріжці й думала про те, скільки разів у житті жінок змушують змінюватися, зменшуватися, підлаштовуватися — заради чийогось статусу, комфорту або его.
Через кілька днів Марк усе ж написав. Повідомлення було коротким і різким. Він писав, що я образила його, що вела себе негідно, що нормальна жінка так не чинить. Я прочитала — і вперше не відчула бажання виправдовуватися. Я просто видалила чат. Без драм, без пояснень. Деякі двері не потребують гучного зачинення.
Минув місяць. Моє життя несподівано наповнилося дрібними радощами. Я записалася на курси іспанської, почала ходити на ранкові прогулянки, зустрічатися з подругами, з якими раніше завжди «не було часу». Я більше не оцінювала себе в дзеркалі очима сторонніх. Дзеркало знову стало просто дзеркалом, а не суддею.
Одного разу на дні народження знайомої я познайомилася з Олегом. Ми розговорилися про подорожі, книги, сміялися з дрібниць. Він не розглядав мене, не оцінював, не зважував поглядом. Він слухав. І це було несподівано приємно.
Коли він запросив мене на каву, я погодилася без внутрішнього напруження. На побаченні не було пафосу, дорогих ресторанів чи гучних заяв. Була проста розмова й відчуття спокою. У якийсь момент я зловила себе на думці, що мені добре такою, якою я є — тут і зараз.
Я більше не боюся запитань про вік, вагу чи відповідність. Бо тепер точно знаю: людина, якій потрібна не я, а мій «покращений варіант», — не моя людина. І справа навіть не в сантиметрах чи кілограмах. Справа в повазі.
Той вечір у ресторані став для мене не помстою і не жартом. Він став точкою. Точкою, з якої почалося моє нове ставлення до себе. Без виправдань. Без вибачень за те, що я займаю місце у цьому світі.
Я не знаю, що буде далі. Можливо, кохання. Можливо, нові знайомства. А можливо, просто спокійне, наповнене життя без зайвих людей. Але тепер я точно знаю одне: більше ніхто не вимірюватиме мене чужими мірками.
І якщо хтось знову скаже, що я маю «відповідати», я просто усміхнуся.
Бо відповідати я буду лише собі.
