На кордоні щодня з’являлася літня жінка на старому велосипеді. У передньому кошику вона возила мішок із піском, і прикордонники довго не могли зрозуміти, навіщо їй стільки піску, доки одного разу не дізналися несподівану правду.
Щодня, рівно до відкриття пункту пропуску, до кордону під’їжджала одна й та сама бабуся. Її велосипед був потертий, із кривим кермом і скрипучими педалями. У кошику спереду завжди лежав мішок із піском — міцний, акуратно зав’язаний.
Спочатку прикордонники не звертали на неї особливої уваги. Ну їде собі й їде — мало чи дивних людей. Але коли вона почала з’являтися щодня та ще й з одним і тим самим мішком, запитання виникли самі собою.
— Слухай, вона знову з піском, — якось зауважив один із прикордонників.
— Та годі, — відповів інший. — Що може перевозити стара жінка?
Проте мішок усе одно перевіряли. Його відкривали, пересипали пісок, обмацували дно, шукали схованки. Нічого. Звичайний сірий пісок.
За кілька тижнів керівництво вирішило, що ситуація виглядає підозріло.
— Надішліть зразки на експертизу, — сказав старший зміни. — Хто знає, раптом щось нелегальне.
Пісок у бабусі забрали, розсипали по пакетах і відправили до лабораторії. Вона спокійно чекала, сидячи на бордюрі, й не висловлювала жодного невдоволення.
— Бабусю, а навіщо вам узагалі цей пісок? — запитав молодий прикордонник.
— Потрібен він мені, синочку, — знизала вона плечима. — Без нього ніяк.
Результати експертизи надійшли швидко. Жодних домішок, жодних дорогоцінних металів, жодних заборонених речовин. Найзвичайніший пісок.
За тиждень історія повторилася. Потім ще раз. І ще. Пісок знову й знову відправляли на аналіз, але результат завжди був однаковий.
— Може, вона насміхається? — бурчали прикордонники.
— Або ми чогось не помічаємо, — відповідали інші.
Минали роки. Молоді ставали досвідченими, досвідчені залишали службу, а бабуся й далі перетинала кордон на своєму старому велосипеді з тим самим мішком піску. З нею віталися, іноді жартували, іноді бурчали, але після перевірки завжди пропускали.
— Знову ви, бабусю, — усміхався хтось із чергових.
— А куди ж мені подітися, — відповідала вона.
Одного дня вона просто перестала з’являтися. Не приїхала ні наступного дня, ні через тиждень. Ніхто особливо не замислювався — життя на кордоні тривало своїм звичним ходом.
Минуло багато років.
Колишній прикордонник уже давно був на пенсії. Одного разу він ішов вулицею невеликого містечка, не поспішаючи розглядав вітрини — і раптом помітив знайомий силует. Дуже худу, сильно згорблену стареньку, яка вела поруч старий велосипед.
Він зупинився.
— Бабусю… — обережно промовив він. — Це ви?
Вона підвела очі, довго вдивлялася, а потім ледь усміхнулася.
— Ох, синочку… Постарів ти. Значить, і справді ти.
Вони постояли мовчки. Потім він не витримав:
— Скажіть, — тихо запитав він, — ви ж увесь час щось перевозили через кордон у тому мішку. Ми стільки разів перевіряли пісок. Що там було насправді? Я вже на пенсії, нікому не розповім.
Бабуся усміхнулася й легенько погладила кермо велосипеда.
— Ти все перевіряв, — спокійно сказала вона. — Усе, крім найголовнішого.
— Крім чого? — не зрозумів він.
— Крім велосипеда, — відповіла вона. — Саме їх я й перевозила.
Він завмер, а потім повільно розсміявся, похитуючи головою.
— От же ж… Стільки років…
— Нічого, — м’яко сказала бабуся. — Ви чесно робили свою роботу. Просто іноді ми надто глибоко дивимося й не помічаємо того, що просто перед очима.
Вона попрощалася й пішла далі, ведучи велосипед поруч із собою.
