— Ми до вас відпочивати, — заявив зять. Теща радісно усміхнулася, але її усмішка швидко згасла, коли з машини висипалася вся непрохана рідня зятя.
— Ой лишенько… оце так сюрприз…
Ганна Петрівна, яка ще хвилину тому сяяла від передчуття зустрічі з донькою та зятем, тепер стояла приголомшена, дивлячись, як із мікроавтобуса виходить ціла юрба гостей.
— Мамо, привіт! — радісно вигукнула Світлана, обіймаючи матір. — Як же ми скучили!
Ганна Петрівна машинально обійняла доньку, не відводячи погляду від інших «відпочивальників». Віктор широко усміхався, допомагаючи вийти своїй сестрі Ользі, її чоловікові Павлу та їхнім десятирічним близнюкам. Слідом з’явилися й батьки Віктора — Микола Іванович і Галина Сергіївна.
«От уже несподіванка…» — майнула думка в голові Ганни Петрівни, і в скронях відчутно запульсувало.
— Ну що, тещо, приймай гостей! — весело вигукнув Віктор, поплескавши її по плечу. — Ми до вас відпочивати приїхали!
«Відпочивати…» — подумала вона, але вголос сказала:
— Ох, який сюрприз! Ми й не чекали…
— У тому й принадність! — підхопила Ольга. — Спонтанність — це ж чудово!
Ганна Петрівна лише стримано посміхнулася.
— Проходьте, розташовуйтеся, — сказала вона, впускаючи всіх у двір.
Поки гості заходили, вона гарячково міркувала, де їх розмістити. Будинок хоч і просторий, але не безмежний.
— Петре! — покликала вона чоловіка. — У нас гості!
Петро Семенович, побачивши всю компанію, лише здивовано почухав потилицю.
— Оце так…
— Саме так, — кивнула дружина.
Коли гості вже влаштовувалися, Ганна Петрівна тихо звернулася до чоловіка:
— Не хвилюйся. Я щось придумаю.
— Сподіваюся, — зітхнув він. — Бо інакше нам буде непросто.
Зібравшись із думками, господиня вийшла до гостей.
— Ну що, рідні мої, — почала вона привітним голосом, — як же я рада, що ви приїхали! У нас тут стільки справ накопичилося, навіть не знаю, з чого почати!
Гості насторожено переглянулися.
— Яких справ? — обережно запитала Світлана.
— Та різних! — відповіла Ганна Петрівна. — Паркан підфарбувати, траву скосити, у вітальні давно ремонт зробити треба.
— І грядки не завадило б привести до ладу, — додала вона. — Ми вже не справляємося самі.
— Але ми ж відпочивати приїхали… — несміливо сказала Світлана.
— А чим це не відпочинок? — щиро здивувалася мати. — Свіже повітря, рух — краще за будь-який курорт!
І вона одразу почала розподіляти завдання:
— Вікторе, бери Павла і Миколу Івановича — займіться парканом. Фарба в сараї.
— Олю, з Галиною Сергіївною беріться за вітальню.
— Хлопці, допоможете косити траву.
— Світлано, підеш зі мною на грядки.
Гості розгублено дивилися один на одного, але заперечити вже ніхто не наважився.
До обіду всі встигли добре попрацювати. Ганна Петрівна задоволено оглянула результати.
— Якщо так працюватимете, то швидко все зробимо, — сказала вона й покликала всіх до столу.
Обід минув тихо. Усі втомлено їли, обмінюючись короткими фразами.
Після вечері Галина Сергіївна обережно запропонувала:
— Може, завтра відпочинемо?
— Відпочинок буде після роботи, — спокійно відповіла господиня.
До вечора всі ледве трималися на ногах. А наступного ранку частина гостей вирішила поїхати.
— Знаєш, вдома все ж таки зручніше, — сказала Галина Сергіївна.
Ганна Петрівна лише зітхнула:
— Як знаєте… А в мене ще стільки планів було.
Невдовзі двір спорожнів.
Наступного дня Світлана та Віктор повернулися вже самі.
— Ми хотіли вибачитися, — сказав Віктор. — Вийшло не дуже гарно.
— Головне, що ви це зрозуміли, — усміхнулася Ганна Петрівна.
Вони залишилися на кілька днів, але вже без зайвих претензій. Допомагали, відпочивали, проводили час разом.
Одного вечора Віктор запитав:
— Тещо, а як ти так умієш — із гостями впоратися?
Ганна Петрівна лукаво усміхнулася:
— Дуже просто. Треба зробити так, щоб усім було корисно.
— А якщо не допоможе? — поцікавилася Світлана.
— Тоді, доню, є ще кілька способів. Але це вже інша історія…
Усі засміялися.
А наступного ранку, дивлячись на ясне небо, Ганна Петрівна сказала:
— Головне — вміти вчасно сказати «ні».
І цього разу її слова зрозуміли всі.
Наступні дні на дачі минали зовсім інакше — спокійно, по-родинному, без метушні та несподіваних «десантів». Світлана з Віктором справді залишилися на кілька днів, але тепер усе було інакше: ніхто нікого не змушував, не нав’язував, і кожен допомагав рівно настільки, наскільки хотів.
Зранку вони разом ходили на риболовлю з Петром Семеновичем. Віктор, який раніше вважав це заняття нудним, раптом втягнувся. Він уважно слухав поради тестя, терпляче сидів із вудкою і навіть радів, як дитина, коли впіймав свого першого карася.
— Оце так! — вигукнув він. — Та це ж краще за будь-який відпочинок!
Петро Семенович лише посміхнувся у вуса:
— А ти думав. Просто треба знати, як відпочивати правильно.
Світлана в цей час допомагала матері на кухні. Але це вже не було схоже на виснажливу працю — вони сміялися, згадували минуле, перебирали старі історії. Ганна Петрівна показувала доньці свої нові рецепти, а та ділилася міськими новинами.
— Мамо, — тихо сказала якось Світлана, — ти тоді правильно зробила.
— Коли саме? — прикинулася, що не розуміє, Ганна Петрівна.
— Ну… з усією тією історією. Інакше вони б тут жили тижнями.
Ганна Петрівна зітхнула, але в її очах промайнув лукавий блиск:
— Інколи людям треба просто трохи допомогти зрозуміти, де їхнє місце.
Ввечері вони всі разом сиділи на веранді. Вітер легенько гойдав гілки дерев, десь у траві цвіркотіли коники. На столі стояв самовар, домашнє варення і свіжий хліб.
— Знаєте, — задумливо сказав Віктор, — я от думаю… А ми ж раніше як приїжджали? Як до готелю. Все готове, все подай.
— Було таке, — кивнув Петро Семенович.
— А тепер розумію, що це не зовсім правильно, — продовжив він. — Якщо вже приїхав — будь ласка, будь частиною дому.
Ганна Петрівна уважно подивилася на зятя і вперше за довгий час щиро посміхнулася:
— Оце ти правильно сказав.
Світлана легенько штовхнула чоловіка в бік:
— Бачиш, я ж казала, що мама тебе перевиховає.
— Та я сам перевиховався, — засміявся він.
Наступного дня вони разом вирішили трохи попрацювати — але вже без наказів. Віктор сам запропонував полагодити хвіртку, яка давно скрипіла. Світлана прибрала у саду, а Ганна Петрівна навіть дозволила собі трохи відпочити, спостерігаючи за ними з лавки.
І раптом вона зловила себе на думці, що вперше за довгий час їй не потрібно нікого «виховувати» чи «ставити на місце». Все стало на свої місця саме.
— Знаєш, Петре, — тихо сказала вона чоловікові, — може, воно й на краще, що все так сталося.
— Та звісно на краще, — відповів той. — Інакше б не зрозуміли.
Увечері, коли Світлана з Віктором вже збиралися їхати, Ганна Петрівна обійняла доньку:
— Приїжджайте ще. Але… — вона хитро примружилася, — без сюрпризів.
— Обіцяємо, — засміялася Світлана.
Віктор теж серйозно кивнув:
— Тепер тільки за запрошенням.
Коли машина виїхала за ворота, Ганна Петрівна ще довго стояла, дивлячись їм услід. А потім повернулася до чоловіка і сказала:
— От бачиш. Головне — не боятися сказати «ні». А далі все саме складається.
Петро Семенович підняв чашку з чаєм:
— За мудрих жінок.
— І за тих, хто вміє їх слухати, — додала вона з усмішкою.
І в тиші літнього вечора їхній дім здавався ще затишнішим, ніж раніше.
