— Ганно Михайлівно, а правда, що ви свою доньку знайшли в капусті? — якось запитав мене Петько з третього класу.
— Ні, любий. В яблуках, — відповіла я й усміхнулася, згадавши той день, який перевернув усе моє життя.
Осінь 1980 року була надзвичайно щедрою. Яблуні в саду гнулися під вагою плодів, ніби вклонялися землі за врожай. Я тоді ще думала: куди стільки? Варення наварила, компотів накрутила, а яблука все не закінчувалися. Могла б оголосити на весь район: «Приходьте, забирайте, тільки самі збирайте», але в усіх того року був добрий урожай.
Того дня я встала ще затемна. Сонце лише виглядало з-за горизонту, а я вже вийшла в сад із кошиком. Ранкове повітря пахло прілим листям і стиглими яблуками. Десь у далині граки сварилися між собою, вирішуючи свої пташині справи.
— Геть звідси! — махнула я рукою на нахабного горобця, що примостився на гілці й безсоромно дзьобав найкраще яблуко. — От же ж!
Я саме закінчувала останній ряд, коли помітила щось дивне на старій лавці біля паркану. Спершу подумала — хтось із сусідів залишив сумку. Але раптом згорток заворушився.
Серце стислося. Я кинула кошик у траву й побігла до лавки. У купі старого ганчір’я лежала маленька дівчинка — худенька, бліда, з величезними карими очима. Вона дивилася на мене мовчки, без сліз, лише міцно тримаючи в руках потертий плюшевий зайчик.
— Господи… — тільки й прошепотіла я. — Чия ж ти така?
Я обережно взяла її на руки — легка, мов пір’їнка. У згортку знайшлася записка з трьох слів:
«Вибачте. Не справляюся».
Сусідка Клавдія Петрівна лише хитала головою, коли я попросила дитячий одяг:
— Подумай добре… тобі ж і так непросто.
Але я вже знала: відпустити цю дитину не зможу.
Я назвала дівчинку Лізою. Вона майже не говорила, часто хворіла, але я не відходила від неї ні на крок. Лікар Віктор Сергійович допомагав, підтримував, приїжджав щодня. Крок за кроком Ліза одужувала.
Минали місяці. Вона почала усміхатися, потім — говорити, ставити безліч запитань про світ. Весна принесла перші квіти, а разом із ними — перше слово:
— Мамо…
З того дня життя наповнилося сенсом.
Віктор став для нас не лише лікарем. Він став родиною. Ми одружилися тихо, без зайвого галасу. Ліза несла обручки й сяяла від щастя.
Вона росла розумною, допитливою, обожнювала малювати й будувати. Згодом вступила до архітектурного інституту, а пізніше — стала відомою фахівчинею. Проєктувала будинки, у яких було світло, просторо й тепло — як у серці.
Одного дня вона повернулася й сказала:
— Я хочу побудувати дім для вас.
І побудувала. Дім, у якому було все: любов, спокій, затишок.
— Дім — це не стіни, — сказала вона якось. — Дім — це любов. Ти створила його для мене. А я лише додала форму.
Того вечора в саду знову заспівав соловей. Так само, як багато років тому.
І я подумала: іноді доля підкидає нам випробування, а іноді — справжні дива. Треба лише не боятися прийняти їх.
