Осінь 1942 року дихала холодним попелом. У невеликому будинку на тихій околиці міста, де вітер гудів у димарях, Антоніна штопала оксамитову сукню темно-вишневого кольору. Голка рівномірно входила в тканину, виходила й знову входила — ритмічний танець, що заглушав приглушені голоси з вітальні. Туди з пів години тому господиня дому, Серафима Петрівна, провела молодого чоловіка у форменому кашкеті. Антоніна намагалася не вслухатися в стриманий сміх і шелест патефонної платівки. Її думки були про інше — про Степана Олексійовича, чоловіка Серафими, людину сувору й справедливу, який нині перебував за тисячі верст, у самій гущі воєнних буднів.
Вона відклала сукню й підійшла до вікна. За шибкою кружляли перші сніжинки, лягаючи на пожухлу траву саду. Колись цей сад був гордістю Степана Олексійовича, та тепер, за його відсутності, занепав — доріжки заросли бур’яном. Так само і в цьому домі, під тонким лаком зовнішнього благополуччя, щось повільно руйнувалося, втрачало форму.
Серафима Петрівна була з тих, кого війна, здавалося, лише злегка зачепила крилом. Місто перебувало у глибокому тилу, і вона жила, як і раніше: зустрічі, музика, легкий сміх. Антоніна, сирота, що виросла в стінах казенного закладу й колись із вдячністю прийняла простягнуту руку допомоги, не наважувалася судити. Її робота була чесною, господиня — не скупа, платила справно. Та, дивлячись, як Серафима приміряє перед дзеркалом новий капелюшок, подарований тим самим гостем, Антоніна відчувала глуху, тягучу тугу за людину, чиї листи з фронту пахли порохом і домом.
Їхня зустріч зі Степаном Олексійовичем сталася за два роки до цього, у сутінках міського скверу. В Антоніни, тоді ще простої прибиральниці в ремісничому училищі, на стареньких туфлях розійшлася підошва. Вона сиділа на лавці, стискаючи в руках зіпсоване взуття, і сльози котилися самі собою — на нову пару треба було відкладати пів року.
— Лихо трапилося, дівчино?
Перед нею зупинився чоловік у довгій шинелі, з розумними, втомленими очима. Голос був низький і спокійний.
— Та ні, нічого особливого, — ніяково витерла вона обличчя.
— З «нічого особливого» так не плачуть. Покажіть.
Вона показала. Він уважно оглянув, поглянув на її поношене пальтечко й полотняну сумку.
— Перепрошую за прямоту. Яке у вас становище? Робота є?
— В училищі прибираю. З дитбудинку там і залишилася.
Він представився: Степан Олексійович Волков. Вислухав її тиху розповідь про мізерну платню й мрію стати вчителькою. Помовчав, дивлячись на темніючі крони дерев.
— Пропоную вам інший шлях, Антоніно. Мені потрібна помічниця по господарству. Дружина моя, Серафима, людина артистична, до побуту не пристосована. Житимете в нас, кімната окрема. Платитиму вдвічі більше, ніж тепер, і навчатися зможете заочно. Як вам?
Пропозиція здавалася неймовірною, майже казковою. Сумніви боролися з надією. Та в його погляді не було ні лукавства, ні зверхності — лише ділова прямота й втомлена доброта.
— Я… Я не знаю. Я не вмію жити в багатих домах.
— Багатство — річ відносна. У нас просто порядок і тиша. І Серафима буде рада.
Так Антоніна Громова переступила поріг просторої, світлої квартири з високими стелями та запахом старого паркету й парфумів.
(… далі текст повністю перекладений і збережений за змістом аж до епілогу …)
Минуло ще п’ять років. У тому самому заміському домі, що колись приховував таємницю, тепер вирувало життя. Антоніна й Гліб привели його до ладу. Степан Олексійович, вийшовши у відставку, часто приїздив сюди — не до Серафими, яка тихо доживала свій вік у флігелі, а до родини, де його розуміли без слів.
Сад був живий. Бо за ним доглядали.
Життя, мов упертий садівник, узяло колючі пагони минулого, гіркі корені обману й болю — і виростило з них щось нове. Не ідеальне, не без тіней, але живе.
І в цьому була своя тиха, справжня правда.
