— Ти справді думаєш, що я повірю в «термінову нараду» в суботу ввечері, Вадиме? — Лена стояла в дверному прорізі, схрестивши руки на грудях, і дивилася, як чоловік метушливо заштовхує в шкіряний портфель зарядний пристрій для телефону та змінну сорочку.
— Ленусю, ну не починай, га? — Вадим навіть не обернувся, продовжуючи ритися в шухляді комода. — У нас горить контракт із китайцями. Ти ж знаєш: часові пояси, всі ці нюанси. Якщо ми зараз не узгодимо постачання, фірма втратить мільйони. Ти хочеш, щоб ми залишилися без премії перед Новим роком?
— Китайці, значить? — Лена всміхнулася, але в її голосі звучала не іронія, а втома. — А чому для переговорів із китайцями тобі обов’язково потрібен новий парфум, який ти п’ять хвилин тому вилив на себе майже пів флакону? Вони через відеозв’язок запах відчувають?
Вадим на мить завмер. Його плечі напружилися, але вже за секунду він надів маску ображеної гідності й повернувся до дружини.
— Це елементарна гігієна, Лено. І повага до партнерів. Ми зустрічаємося в ресторані, у закритому залі. Я маю виглядати пристойно.
— У ресторані… — повторила вона. — Цікаво. А я думала, ти казав, що нарада буде в офісі.
— Ми починаємо в офісі, потім їдемо на вечерю. Усе, досить мене допитувати! — він роздратовано клацнув замком портфеля. — Я роблю це заради нас. Заради сім’ї. До речі, я замовив кур’єра — привезуть тобі дещо. Дрібниця, але приємно. Щоб ти не ображалася.
Лена здивовано підняла брови. Подарунки без приводу Вадим не робив уже років п’ять. Зазвичай усе обмежувалося стандартними тюльпанами на Восьме березня та сертифікатом у магазин косметики на день народження.
— Що саме замовив?
— Сюрприз, — буркнув він, перевіряючи повідомлення в телефоні. — Набір для ванни, твій улюблений гель або щось подібне. Розслабишся ввечері, поки я працюю. Усе, я побіг.
Він швидко, сухо поцілував її в щоку — ніби обпікся — і вискочив у під’їзд.
Лена залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як його кроки зникають на сходах. Вона знала. Жіноча інтуїція не помиляється, навіть коли ти благаєш її замовкнути. «Китайці», «нарада», новий парфум і метушливий погляд — пазл складався надто легко. Але сил на сварку в неї не було.
Вона пішла на кухню, налила собі вже холодної кави й сіла біля вікна. Внизу, біля під’їзду, майнула постать Вадима. Він не пішов до своєї машини, а сів у під’їхале таксі. Лена сумно всміхнулася. На своїй машині до «китайців» не їздять? Чи просто не хоче залишати слідів?
За дві години у двері подзвонили.
— Доставка! — гукнув молодий голос.
Лена відчинила. На порозі стояв захеканий кур’єр у жовтій куртці з великим рюкзаком за плечима.
— Квартира сорок вісім? Замовлення на ім’я Вадима Миколайовича?
— Так, це мій чоловік.
— Ось, тримайте. Було два пакети, але в системі сталася плутанина з адресами. Вам подарункове пакування, так?
Кур’єр простягнув їй важкий пакет із дорогої дизайнерської паперу з тисненням. Лена здивувалася. Для «гелю для душу» це виглядало надто розкішно.
Вона зачинила двері й пройшла до вітальні. Обережно розв’язала стрічку. Усередині був не гель і не набір для ванни.
Там лежала бархатна коробочка глибокого синього кольору.
Серце Лени тьохнуло. Вона відкрила кришку.
На світлій шовковій подушечці лежало кольє з білого золота з камінням. У центрі сяяв сапфір у формі краплі. Виріб був бездоганної роботи.
Під коробкою лежала картка. Лена прочитала напис і перечитала ще раз.
«Моїй улюбленій Рибці. Нехай цей камінь нагадує колір твоїх очей. Чекаю вечора. Твій В.»
У Лени були карі очі.
Все стало на свої місця.
Вона довго сиділа мовчки, потім тихо засміялася. Сміх поступово перейшов у сльози. Не від болю — від ясності.
Цього вечора вона прийняла рішення.
І вже за кілька годин її життя почало змінюватися.
