Зав’язуючи пояс халата, Ліда раптом відчула дивний дискомфорт. Щось було не так. Вона зупинилася, прислухалася до себе, потім повільно вдихнула повітря. Запах… Ледь відчутний, але чужий. Вона принюхалася ще раз.
Що це могло означати?
Думка про зраду майнула й одразу ж зникла. Ні, такого вона навіть не припускала. За всі роки спільного життя Андрій не давав їй жодного приводу для підозр. Та й вона сама ніколи не була з тих жінок, які влаштовують сцени або шукають приховані сенси там, де їх немає. Але відчуття тривоги не зникало.
Її не було вдома десять днів. Потрібно заспокоїтися і все обдумати тверезо.
Зачинивши за собою двері на ключ, Ліда повісила плащ у коридорі, зняла взуття й дістала з шафки м’які домашні капці.
— Нарешті вдома… — тихо сказала вона сама до себе.
Потягнувши за собою валізу, Ліда пройшла до спальні. У кімнаті панувала напівтемрява. Вона розсунула штори, впустивши денне світло, і відчула, як напруга трохи відпускає. Перш за все — ванна. Дві ночі в поїзді далися взнаки.
У ванній вона увімкнула гарячу воду, швидко змінила постіль, завантажила білизну в пральну машину. Усе — машинально, звично. Порядок був її способом тримати життя під контролем.
Тепла вода з густою піною огорнула тіло, і Ліда заплющила очі. Вперше за кілька днів вона дозволила собі просто лежати й ні про що не думати.
Та коли вона, освіжившись прохолодною водою, потягнулася за халатом, відчуття повернулося. Запах. Той самий. Чужі парфуми.
Не роздумуючи, вона кинула халат у кошик для білизни й, загорнувшись у рушник, вийшла зі ванної. Серце билося рівно, але всередині наростала настороженість.
Одягаючись, Ліда знову й знову прокручувала думки. Зрада? Ні. Неможливо. Вони з Андрієм прожили разом тридцять п’ять років. Їхні стосунки завжди будувалися на довірі. Він не міг так вчинити. Не міг.
На кухні, як завжди, було чисто. Жодної крихти, жодної зайвої речі. Відкривши холодильник, Ліда здивувалася: там стояли готові страви, явно не приготовані поспіхом. Поруч — пляшка ігристого вина, недешева. А в сушарці — два чисті келихи.
Вона повільно зачинила холодильник.
— Отже, вечеря була… — прошепотіла вона.
Ліді скоро мало виповнитися п’ятдесят сім, але виглядала вона значно молодшою. І за всі ці роки вона вперше почувалася так розгублено. Це були не ревнощі. Швидше — подив і тривожне нерозуміння.
Прибираючи у ванній, вона взяла гребінець і завмерла. На ньому було довге темне волосся. Ліда була білявкою багато років і добре знала: це не її волосся.
Вона перевірила гребінець у спальні — чистий. Речі лежали на своїх місцях, пил на тумбочці свідчив: у спальню ніхто не заходив. Акуратно знявши волосину, Ліда поклала її в маленький пакетик і сховала в шухляду.
Потім вона сіла у вітальні на диван. Світло вмикати не стала. Їй хотілося побути в тиші, в темряві, дати часу зробити свою справу.
З Андрієм вони були знайомі ще зі школи. Він прийшов у їхній клас у дев’ятому — трохи незграбний, мовчазний хлопець. Згодом Ліда дізналася, що він допомагає матері, працює після уроків, доглядає молодшого брата. Вона тоді дивилася на нього з повагою.
Потім був перший танець, перші довгі розмови біля під’їзду, перше кохання, яке, як їй здавалося, триває й досі.
Вона глянула на годинник. Андрій мав уже повернутися з роботи. Але в квартирі було тихо.
Ліда взяла телефон, але так і не наважилася подзвонити. Якщо він дізнається, що вона вдома, все може змінитися. А якщо вона помиляється? Тоді ці підозри були б несправедливими.
Замок у дверях клацнув.
Ліда напружилася.
Вона почула кроки. Не одні. Серце стиснулося. Потім — приглушені голоси, сміх, поспіх. Світло не вмикали. Пролунав шелест одягу, короткі поцілунки, і пара зникла… не в спальні, а в кімнаті сина.
Тепер усе стало зрозуміло. Ось чому спальня була недоторканою.
Ліда повільно підвелася й підійшла до дверей. Рука тремтіла, коли вона торкнулася ручки. Вперше за тридцять п’ять років їй стало по-справжньому важко.
Зібравши сили, вона відчинила двері й увімкнула світло.
— Мамо?! Ти приїхала? — пролунав здивований голос.
Перед нею був син.
Минув час. Напруга спала, слова були сказані, непорозуміння зникли. Тієї ж ночі Ліда поїхала до чоловіка на дачу.
Коли вона зайшла до будинку, Андрій сидів із книгою біля каміна. Він підвівся, не вірячи очам.
— Кохана… ти ж мала приїхати пізніше…
Вони довго сиділи на кухні, пили чай і говорили. Про сина. Про його наречену. Про те, як легко можна злякатися, не знаючи всієї правди.
Вночі, лежачи поруч, Ліда прошепотіла:
— Сьогодні я вперше по-справжньому злякалася втратити тебе.
Андрій лише обійняв її міцніше.
І вона зрозуміла: якщо через десятиліття люди все ще бояться втратити одне одного — значить, їхні почуття справжні.
Ранок зустрів Ліду тишею. Вона прокинулася раніше за Андрія й кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю. Нічні події все ще стояли перед очима, але тепер вони вже не стискали серце, а лише нагадували, наскільки крихкими бувають навіть найміцніші переконання.
Вона обережно встала, накинула светр і вийшла на кухню. За вікном повільно підіймався туман, дачне подвір’я виглядало спокійним і майже нереальним. Ліда поставила чайник і задумалася: як легко людина може зруйнувати власний спокій, не знаючи всієї правди.
Андрій з’явився за кілька хвилин, ще сонний, з легкою усмішкою.
— Ти рано, — сказав він, поцілувавши її в скроню.
— Не спалося, — відповіла Ліда чесно.
Вони сіли за стіл. Чай парував, у кімнаті було тепло, але розмова назрівала сама собою.
— Лідо… — почав Андрій, трохи вагаючись. — Ти вчора була дуже налякана. Я бачив це в твоїх очах.
Вона кивнула.
— Я не хотіла тобі казати, але… на мить мені здалося, що я втратила все. Тридцять п’ять років — і один неправильний висновок міг усе зруйнувати.
Андрій мовчки взяв її руку.
— Я навіть не уявляв, що ти можеш так подумати. Але, мабуть, ми надто рідко говоримо про свої страхи.
Ці слова змусили Ліду замислитися. Вона звикла вважати, що між ними все зрозуміло без слів. Але життя довело: мовчання іноді небезпечніше за будь-яку правду.
Після сніданку вони вийшли надвір. Андрій показував, що вже встиг перевірити в будинку, розповідав про плани на зиму. Ліда слухала й ловила себе на думці, що знову відчуває ту саму впевненість, яка колись зробила її щасливою.
Ближче до обіду подзвонив син.
— Мамо, пробач мене ще раз, — сказав він. — Ми не думали, що так вийде. Просто хотіли зробити сюрприз.
— Я знаю, — м’яко відповіла Ліда. — І я рада, що все з’ясувалося. Бережи те, що маєш.
Поклавши слухавку, вона відчула полегшення. Ще одна напруга зникла, ще один вузол розв’язався.
Увечері вони з Андрієм повернулися до міста. Дорога була спокійною, за вікном миготіли знайомі пейзажі. Ліда дивилася на чоловіка й думала, як часто ми перестаємо помічати тих, хто поруч, сприймаючи їх як щось незмінне.
— Знаєш, — раптом сказала вона, — я більше не хочу робити сюрпризів.
Андрій усміхнувся.
— Підтримую. Краще домовлятися і говорити.
Вдома все виглядало так само, як завжди. Але тепер квартира здавалася іншою — не чужою, не підозрілою, а знову рідною. Ліда дістала той маленький пакетик із волосиною, подивилася на нього кілька секунд і без вагань викинула.
Він більше не мав жодного значення.
Уночі, вже лежачи в ліжку, вона притиснулася до чоловіка й тихо сказала:
— Дякую, що ти в мене є.
— Це я маю дякувати, — відповів Андрій. — За довіру. За життя. За нас.
Ліда заплющила очі. Цього разу без тривоги. Вона зрозуміла головне: справжні стосунки — це не відсутність страхів, а вміння пройти крізь них разом.
