Дружина повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай, і застала чоловіка з іншою жінкою просто в ліжку. Але замість сліз і скандалів вона лише усміхнулася й пішла на кухню готувати сніданок для двох.
Чоловік і жінка навіть не здогадувалися, що цей сніданок запам’ятають надовго.
Анна повернулася з роботи після зміни рано-вранці. День видався важким, і вона вирішила не заїжджати до магазину, а одразу поїхати додому. Піднялася сходами, відчинила двері й одразу відчула, що в квартирі щось не так.
У передпокої було надто тихо. І водночас — не порожньо. Поруч із взуттям Марка стояли чужі туфлі на високих підборах. На гачку висів світлий жіночий плащ.
Із спальні долинав приглушений шелест, чийсь короткий сміх, знайомий скрип ліжка. У повітрі стояв солодкий запах незнайомих парфумів. Анна точно знала, що це не її аромат.
Вона зупинилася біля дверей. Світло з кімнати падало на килим. За дверима було чути чуже дихання.
Анна відчинила двері й завмерла.
На їхньому ліжку були двоє — її чоловік і незнайома жінка. Напіводягнені, розгублені, надто близько одне до одного. На шиї жінки блиснула прикраса. Марк, побачивши дружину, зблід. Жінка поспіхом спробувала прикритися простирадлом.
Анна дивилася на них спокійно — без крику, без сліз, навіть без злості.
— Я буду на кухні, — рівно сказала вона. — Одягайтеся й виходьте. Нам потрібно поговорити.
На кухні Анна ввімкнула світло, дістала продукти та ніж. Лезо рівномірно стукало по обробній дошці.
Марк і жінка сіли за стіл, напружені, не розуміючи, навіщо їх покликали.
Анна поставила перед ними тарілки й сіла навпроти.
— Давайте спочатку поснідаємо, — спокійно сказала вона. — Я дуже голодна після зміни. А потім усе обговоримо.
Марк помітно розслабився. Він узяв виделку й почав їсти.
— Ти завжди добре готувала, — сказав він.
— Так, — кивнула Анна. — Але маю сказати: цей сніданок стане для вас особливим.
Марк підвів очі.
— Ти хочеш розлучення?
— Не лише це, — відповіла Анна й ледь помітно усміхнулася.
Марк зробив ще один ковток і раптом зупинився. Він проковтнув, закашлявся й зблід.
— Мені якось не по собі… — сказав він, торкаючись горла.
Анна подивилася на нього спокійно.
— Не хвилюйся, — мовила вона. — Нічого небезпечного. Ти просто дуже вразливий до деяких продуктів.
Жінка поруч занепокоїлася.
— У тебе ж алергія… — тихо сказала вона.
Марк почав нервувати, не розуміючи, що з ним відбувається насправді, а що — результат страху.
Анна підвелася.
— Ліки я прибрала, — рівно сказала вона. — Але це не отрута. Ти просто запам’ятаєш цей момент.
Вона підійшла до дверей і обернулася.
— Ти надовго запам’ятаєш цей сніданок. А я — те, як ти мене зрадив.
Анна вийшла й зачинила за собою двері. А жінка ледь встигла викликати швидку допомогу. Марка доправили до лікарні з гострою алергічною реакцією на перець, який випадково опинився в їжі.
Анна йшла вулицею повільно, ніби кожен крок допомагав їй дихати глибше. Ранкове місто прокидалося: хтось поспішав на роботу, хтось вигулював собаку, у вікнах кав’ярень уже горіло світло. Світ жив своїм звичайним життям, ніби нічого не сталося. І саме це дивувало найбільше.
Вона сіла на лавку біля під’їзду й уперше за довгий час дозволила собі зупинитися. Усередині не було ні сліз, ні паніки — лише порожнеча й дивне відчуття ясності. Анна знала: назад дороги немає.
Телефон завібрував у кишені. Повідомлення від свекрухи:
«Марк у лікарні. Що ти накоїла?»
Анна перечитала його двічі й повільно набрала відповідь:
«Я нічого не накоїла. Я просто пішла.»
Вона вимкнула телефон і підвелася. Попереду був день, який треба було прожити — вперше без виправдань і страху.
Марк прийшов до тями в лікарняній палаті ближче до обіду. Білий стеля, різкий запах ліків і дивне відчуття сорому. Біля ліжка сиділа та сама жінка — розгублена, з червоними очима.
— Ти нас налякала, — сказала вона тихо. — Лікарі кажуть, що це була сильна алергічна реакція. Тобі пощастило.
Марк мовчав. Перед очима знову й знову виникала Анна — спокійна, зосереджена, зовсім чужа. Не та жінка, до якої він звик. Не та, яку можна було не помічати.
— Вона… щось знала, — прошепотів він. — Знала давно.
Жінка відвела погляд. Їй раптом стало зрозуміло: вона не була особливою. Вона була лише частиною чужого руйнування.
нна тим часом зайшла до маленької кав’ярні неподалік роботи. Замовила каву й сіла біля вікна. Вперше за багато років вона не поспішала, не думала, що скаже чоловікові ввечері, не планувала вечерю «на двох».
Вона дістала блокнот і написала одне речення:
«Я більше не живу для когось.»
І цього виявилося достатньо, щоб усміхнутися.
Увечері Марк повернувся додому. Квартира зустріла його тишею. Речі Анни зникли. У шафі залишилися лише його костюми, акуратно розвішані, але чомусь вони здавалися порожніми.
На столі лежав конверт. Усередині — копії документів і коротка записка:
«Я подала заяву. Ключі залишаю тут. Про решту поговоримо через адвоката.»
Марк сів на стілець і довго дивився в одну точку. Уперше він усвідомив: сніданок був не помстою. Це було прощанням.
Через кілька тижнів Анна орендувала невелику квартиру в іншому районі. Світлу, з великими вікнами. Вона купила нову сковорідку, нові чашки й рослину, яку поставила на підвіконня. Дрібниці, але кожна з них була зроблена для себе.
На роботі її помітили. Вона стала спокійнішою, уважнішою, впевненішою. Колеги казали, що вона ніби змінилася. Анна лише кивала. Вона не пояснювала — їй більше не потрібно було виправдовуватися.
Одного дня Марк написав їй:
«Я все усвідомив. Можемо поговорити?»
Анна довго дивилася на екран, а потім відповіла:
«Ні. Ми вже все сказали того ранку.»
Вона поклала телефон і пішла на кухню. Увімкнула світло. Нарізала овочі для себе. Ніж стукав рівно, спокійно. Але тепер у цьому звуці не було напруги — лише ритм нового життя.
Анна усміхнулася. Сніданки бувають різні. Деякі змінюють не тих, хто їсть, а тих, хто готує.
