Гавкіт за парканом не стихав. Аня стояла нерухомо, стиснувши пальці так, що нігті врізалися в долоні. Серце калатало, але вона змусила себе дихати рівно. Нарешті за дверима почувся скрип кроків, дзенькіт ланцюга, і гавкіт раптово обірвався.
— Тихо, Бурий, — пролунав чоловічий голос, низький і втомлений.
Двері прочинилися. На порозі стояв літній чоловік у темному светрі. Його волосся було сиве, а погляд — уважний і насторожений.
— Вам кого? — запитав він, вдивляючись у Аню.
— Я… — вона на мить зам’ялася. — Я Аня. Мені сказали, що тут… що тут жила Віка.
Чоловік мовчки кивнув і ширше відчинив двері.
— Заходьте. Надворі холодно.
Двір був чистим і доглянутим. Великий пес лежав біля будки й уважно стежив за Анею, але не гарчав. Вона обережно пройшла слідом за господарем у дім.
Усередині було тепло. Пахло дровами й сушеними травами. Світло лампи падало на просту, але затишну кімнату: дерев’яний стіл, старий диван, полиця з книгами.
— Сідайте, — сказав чоловік. — Я — Микола Іванович. Сусід.
Аня сіла, знявши рукавиці. Руки тремтіли.
— Ви знали мою сестру? — запитала вона.
Микола Іванович зітхнув і повільно сів навпроти.
— Знав. Віка жила тут майже рік. Працювала в школі, вела гурток для дітей. Хороша була дівчина. Світла.
Аня заплющила очі. Усередині щось стислося.
— Мені написали, що… що її не стало, — тихо сказала вона. — Але я не вірю. Я думала, що це помилка.
Чоловік опустив погляд.
— Я теж сподівався, що це якась страшна помилка. Але, на жаль…
Він замовк, даючи Ані час. Вона мовчала, стискаючи край светра.
— Що з нею сталося? — нарешті спитала вона.
— Віка захворіла. Спершу несерйозно, — відповів Микола Іванович. — Вона не любила скаржитися. Казала, що все мине. А потім стало гірше. Її відвезли до лікарні, але…
Він не договорив. І не було потрібно.
Аня сиділа нерухомо. Вона ніби знала цю відповідь заздалегідь, але тепер, почувши її вголос, відчула порожнечу.
— Вона часто про вас говорила, — додав він. — Казала, що у вас із нею було особливе дитинство. Що ви завжди трималися разом.
Аня ледь усміхнулася.
— Вона була сміливішою за мене. Завжди йшла вперед.
— Саме так, — кивнув чоловік. — Вона хотіла, щоб діти тут мали більше можливостей. Збиралася залишитися надовго.
Микола Іванович підвівся і вийшов до іншої кімнати. За хвилину повернувся з невеликою коробкою.
— Віка просила передати це вам, якщо ви колись приїдете, — сказав він і поставив коробку на стіл.
Аня повільно відкрила її. Усередині лежали зошит, кілька фотографій і старенький кулон — той самий, який Віка носила ще в юності.
Зошит був списаний дрібним почерком. Аня впізнала його одразу.
— Це її записи, — пояснив Микола Іванович. — Вона писала про дітей, про село, про життя. І про вас.
Аня перегорнула першу сторінку. На ній було написано:
«Якщо Аня колись це прочитає, значить, я не встигла сказати їй усе особисто…»
Сльози вперше навернулися на очі. Вона швидко закрила зошит, боячись, що не витримає.
— Я можу тут переночувати? — запитала вона, піднімаючи погляд.
— Звісно, — відповів чоловік. — У Вікина кімната вільна.
Кімната була невеликою, але світлою. На підвіконні стояли засушені квіти, на стіні — дитячі малюнки. Аня сіла на ліжко і нарешті дала волю сльозам. Тихо, без ридань.
Уночі їй снилася Віка. Вони знову були дітьми, бігли полем, ловили світлячків і сміялися. Аня прокинулася з відчуттям, ніби сестра була поруч.
Вранці вона вийшла надвір. Село прокидалося. Дим піднімався з димарів, десь кукурікав півень. Повітря було свіже й прозоре.
До неї підійшла літня жінка.
— Ви Аня? — спитала вона. — Я Марія Петрівна. Ми всі дуже любили вашу сестру.
Потім підійшли ще люди. Хтось дякував, хтось просто мовчки тиснув руку. Аня слухала і розуміла: Віка залишила тут слід. Справжній.
Увечері Аня знову відкрила зошит. Читала довго. Про дітей, яким Віка допомагала з уроками. Про плани відкрити бібліотеку. Про мрію, щоб Аня колись приїхала й побачила це місце.
На останній сторінці було написано:
«Якщо ти читаєш це, значить, я не дарма тут жила. Продовж, якщо зможеш».
Аня закрила зошит і довго сиділа в тиші.
Вона ще не знала, що зробить далі. Але вперше за довгий час відчула не лише біль, а й сенс.
І зрозуміла: її шлях до цього села був не випадковим.
