Слідчий Андрій Коваленко не любив гучні справи. Він віддавав перевагу фактам, паперам і тиші кабінету. Але те, що відбувалося в блоці Z, не вкладалося ні в логіку, ні в досвід. Шість жінок. Повна ізоляція. І діагноз, який не мав права на існування в таких умовах.
Коли він запросив додаткові документи з тюремної лікарні, ніхто не очікував нічого особливого. Звичайна формальність. Архівні медичні картки, графіки обстежень, призначення лікарів. Проте вже перший переглянутий файл змусив Андрія насторожитися.
Усі жінки з блоку Z проходили планові медичні процедури в один і той самий період. Формально — з профілактичною метою. Формулювання були обережні, сухі, без деталей. Але одна дрібниця повторювалася надто часто: підпис одного й того самого лікаря.
Доктор Сергій Литвиненко працював у колонії понад десять років. Без зауважень, без доган, з ідеальною репутацією. Саме він супроводжував більшість медичних оглядів у блоці Z, хоча за інструкціями такі процедури мали проводитися колегіально.
Андрій почав копати глибше.
Він порівняв графіки чергувань, записи камер спостереження, маршрути пересування персоналу. Формально — усе було бездоганно. Але один факт не давав спокою: у дні процедур камери в медичному крилі проходили технічне обслуговування. Завжди в один і той самий час. Завжди без сторонніх свідків.
— Збіг? — тихо промовив слідчий.
Він давно знав: коли збігів забагато — це вже система.
Допити жінок проходили складно. Вони не плакали, не кричали, не вимагали пояснень. Навпаки — поводилися дивно спокійно. Деякі навіть захищали лікаря.
— Він був уважний, — сказала одна з них. — Говорив, що ми важливі. Що наше життя має сенс.
Інша додала:
— Він казав, що ми можемо почати все спочатку. Що діти — це шанс.
Андрій слухав і розумів: справа не лише в порушенні правил. Тут було маніпулювання, психологічний тиск, використання вразливості.
Жінки з блоку Z перебували в ізоляції роками. Без підтримки, без надії, без майбутнього. І хтось прийшов до них не з примусом, а з ілюзією турботи.
Це було значно страшніше.
Наступним кроком стали старі справи. Андрій знайшов кілька закритих дисциплінарних розслідувань, у яких фігурувало ім’я Литвиненка. Усі вони завершувалися однаково: «Порушень не виявлено».
Але в одному з додатків була примітка, зроблена іншою рукою:
«Рекомендується обмежити одноосібний доступ до пацієнтів».
Рекомендацію проігнорували.
Коли слідчий запросив Литвиненка на бесіду, той виглядав спокійним. Упевненим. Навіть трохи втомленим.
— Ви розумієте, що ці жінки були повністю ізольовані? — запитав Андрій.
— Я розумію, що вони були самотні, — відповів лікар. — І хтось мав про них подбати.
Це була перша тріщина.
Після затримання лікаря справа вийшла за межі колонії. Почалися перевірки в Міністерстві, службові розслідування, відсторонення керівництва. З’ясувалося, що роками система закривала очі на «зручного спеціаліста», який брав на себе складні випадки.
Він порушував не лише закон, а й базові принципи медицини та етики.
Жінок з блоку Z перевели до спеціалізованих установ. Їм надали психологічну допомогу, юридичний супровід і право вибору майбутнього — вперше за багато років.
Деякі з них вирішили залишити дітей. Інші — обрали інший шлях. Усі рішення ухвалювалися без тиску. Так, як і мало бути з самого початку.
Через рік Андрій знову переглядав матеріали справи. Вона стала прецедентом. Про неї говорили на конференціях, у навчальних закладах, у звітах правозахисних організацій.
Система зазнала удару. Болісного, але необхідного.
Слідчий знав: він не може змінити минуле. Але може зробити так, щоб правда більше не ховалася за «чистими» звітами й зачиненими дверима.
Він закрив папку й вимкнув світло в кабінеті.
Тиша повернулася.
Але цього разу — вона вже не приховувала брехню.
