Дверця дорогого позашляховика розчинилася, і в салон увірвався холодний вітер, змішаний із дощем.
— Виходь! Я через тебе вже запізнююся на зустріч! — Ігор зірвався на крик, нервово постукуючи пальцями по керму й раз у раз поглядаючи на годинник.
Галина Петрівна розгублено кліпала, намагаючись крізь сіру завісу дощу розгледіти хоч щось знайоме. Навколо — пустир і напівзруйнована зупинка з іржавим каркасом. До міста було не менше п’яти кілометрів.
— Ігорчику… синочку, ну довези ще трохи… хоча б до метро. У мене документи з лікарні… тиск сьогодні стрибає… — її голос тремтів, видаючи повну безпорадність.
— Мамо, я й так цілу годину з тобою в заторах мотався! У мене підписання контракту на носі! Автобус за п’ятнадцять хвилин буде — почекаєш!
— Ігорю, тут же приміський ходить… раз на півтори години…
— Значить, посидиш! Я тобі не безкоштовний водій! Виходь! — він різко перегнувся через неї й викинув її сумку просто в калюжу.
Галині довелося вийти, щоб не впасти слідом за речами. Вона не встигла навіть прикрити двері — син із силою грюкнув ними зсередини. Машина різко рвонула вперед, обливши жінку брудними бризками.
Вона повільно опустилася на мокру лавку. Дощ стікав по обличчю, змішуючись із гарячими сльозами. Усередині все ніби надломилося — різко й остаточно.
Лише три місяці тому вона продала свою дачу. Те саме місце, де кожна яблуня була посаджена її руками, де маленький Ігор бігав босоніж по траві. Продала, бо син стояв на колінах і благав:
«Мамо, у мене бізнес руйнується, терміново потрібні вкладення! Позич, я все поверну за пів року, ще й з відсотками! Без тебе я пропаду!»
Вона віддала йому вісімсот тисяч гривень. Усе, до останньої копійки.
А сьогодні цей «врятований» син викинув її під дощ, як непотрібну річ.
Телефон у кишені завібрував. Номер був незнайомий.
— Галино Петрівно? Це Вероніка. Дівчина Ігоря. Нам терміново потрібно зустрітися.
Наступного дня Галина сиділа в дешевій кав’ярні. Навпроти — доглянута, гарна жінка. Під вільним пальтом помітно округлювався живіт.
— Ви… вагітні? — тихо запитала Галина.
— П’ятий місяць. Ваш син вам не казав? — з гіркою усмішкою відповіла Вероніка. — Хоча, звісно, не казав. Він узагалі вміє добре приховувати правду.
Вона дістала з сумки теку й поклала її на стіл.
— Я вчора шукала свої аналізи в нього в столі… і натрапила на це.
Галина опустила погляд. Перед нею лежав договір купівлі розкішної трикімнатної квартири в новобудові. Оформленої лише на Ігоря. Дата повністю збігалася з днем, коли вона переказала йому гроші за дачу.
— Він запевняв мене, що це його премії… що він сам заробив нам на житло, — голос Вероніки затремтів. — А вчора колега розповіла, як він сміявся і казав, що «висадив стару на трасі, щоб не псувати собі настрій перед зустріччю».
У Галини потемніло в очах.
— Моєї мами немає вже десять років… — раптом заплакала Вероніка. — Я б усе віддала, щоб просто потримати її за руку… А він свою… під дощ. Я сьогодні пішла від нього. Я не хочу, щоб у моєї дитини був такий батько.
Вдома Галина довго сиділа в темряві. Сльози вже закінчилися — вони залишилися вчора. Замість них прийшла холодна, тверда злість.
Задзвонив телефон. На екрані — «Синочок».
— Мамо, скинь тисяч п’ять до зарплати. Вероніка психанула, з’їхала… треба трохи відволіктися…
— Ігорю. Я знаю про квартиру. І про гроші з дачі.
На тому кінці запала тиша. А потім пролунав сміх — злий, цинічний.
— Ну і що? Купив! Тобі шкода для сина? Ти ж сама дала!
— Ти обіцяв, що це позика на бізнес.
— Мамо, яка позика між своїми? — роздратовано кинув він. — Хотіла допомогти — допомогла. Не винось мені голову.
— Ти висадив мене під дощем. У мене тиск був під двісті.
— Ой, не роби з себе жертву! Автобуси ходять! Я не просив мене народжувати, щоб потім усе життя тебе утримувати! Я тобі нічого не винен!
Він кинув слухавку.
Галина Петрівна повільно опустила телефон.
«Не просив народжувати».
«Нічого не винен».
Вранці вона вже стояла в кабінеті адвоката.
— Є шанс? — спокійно запитала вона, викладаючи роздруківки переказів.
— Договору позики немає… — насупився юрист. — Але якщо є свідок…
— Є. Його колишня цивільна дружина. Вона готова підтвердити.
Адвокат усміхнувся:
— Тоді ми його притиснемо.
Коли Ігор отримав повістку до суду й копію позову про стягнення боргу та шахрайство, він примчав до матері.
Він стукав у двері, але Галина не відчинила — говорила з ним через ланцюжок.
— Ти з глузду з’їхала?! На власного сина до суду подала?!
— Як і ти — рідну матір під дощ.
— Ти мені кар’єру зіпсуєш! У мене перевірки через тебе! Відкрий!
— У мене пенсія п’ять тисяч і гіпертонія. Мені на ліки не вистачає. Але ж ти не просив мене народжувати, правда? Значить, тепер я живу для себе. Або повертаєш вісімсот тисяч — або побачимося в суді. І так, копію позову я надіслала в службу безпеки твоєї компанії.
— Ти… чудовисько!
— Ні, Ігорю. Я просто перестала бути зручною. Іди.
Через місяць гроші надійшли на її рахунок. Ігор узяв кредит під великі відсотки, щоб не доводити справу до суду.
У призначенні платежу він написав:
«Подавись. Ти мені більше не мати».
Галина спокійно прочитала це… і видалила його номер.
Тепер вона сиділа у своїй оновленій, затишній квартирі. На столі стояли хороші вітаміни, які раніше були їй не по кишені. У паспорті лежав квиток до Трускавця — вперше за сорок років вона дозволила собі санаторій.
Пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояла Вероніка. На руках у неї спала крихітна дівчинка в рожевому комбінезоні.
— Вибачте, що без попередження… — тихо всміхнулася вона. — Ми з пологового. Я хотіла вам показати… Я назвала її Галиною.
Галина Петрівна завмерла. До очей підступили сльози — але тепер це були сльози світла.
— Чому Галина? У тебе ж немає родички з таким ім’ям…
— Зате в мене є приклад жінки, яка змогла захистити себе й зберегти гідність, навіть коли її зрадили найближчі.
Галина обережно взяла малечу на руки. Дівчинка розплющила оченята й міцно вхопилася пальчиком за її ланцюжок.
— Знаєш, Вероніко… — тихо сказала Галина, дивлячись на дитину. — Найстрашніше — не самотність. Найстрашніше — прожити життя заради тих, хто готовий у будь-який момент витерти об тебе ноги.
За вікном яскраво світило сонце, висушуючи останні калюжі. Вперше за довгі роки Галина Петрівна дихала вільно. Вона втратила сина… але нарешті знайшла себе.
