— Віддай одну квартиру сестрі, — сказала мама. — У тебе дві, а в неї жодної! Це якось несправедливо, не знаходиш?
Кава остигала, за вікном падав сніг, а мій син мирно спав у сусідній кімнаті. Навпроти мене сиділа мама й намагалася пояснити, чому я повинна віддати свою спадщину людині, яка є мені родичкою лише наполовину.
Два місяці тому не стало тата — інфаркт. Після себе він залишив квартиру, і тепер у мене їх стало дві. В одній я жила з чоловіком та однорічним Тимуром, а другу, батьківську, планувала здавати в оренду.
Вона розташована в дуже хорошому районі, тож орендну плату можна було встановити чималу. Для молодої сім’ї це було майже як виграти в лотерею.
— Мамо, давай відверто, — сказала я. — Ксенія — дочка твого другого чоловіка. Батько їй ніхто. Він залишив квартиру мені, своїй єдиній доньці. То чому я маю ділитися? Де тут логіка?
Мама зітхнула так важко, ніби я щойно зізналася у страшному злочині.
— Аліно, як ти можеш так говорити?! — з докором мовила вона. — Ви ж росли як рідні сестри! Ти ж її любиш!
Любиш… Цікаве слово. Я раптом згадала, як у чотирнадцять років замість прогулянок із подругами няньчила дворічну Ксенію й годинами сиділа з нею на дитячих майданчиках.
Я готувала, прала, прибирала й перевіряла її уроки, поки мама з вітчимом їздили відпочивати й розважалися.
— Квартиру я не віддам, — твердо сказала я.
Мама знову зітхнула. А того ж вечора мені зателефонувала Ксенія.
— Аліно, — невдоволено почала вона, — ну послухай… Ми ж не просимо нічого надзвичайного.
— Так. Ви з мамою просто вимагаєте для тебе мою квартиру, — усміхнулася я.
— Але ж ти розумієш, що це буде справедливо?
— З чого це?
— У тебе є чоловік, — впевнено сказала вона. — А я одна, і мені ніде жити.
Їй було двадцять п’ять років. Вона працювала маркетологом у великій компанії й добре заробляла.
Проте жила з мамою та вітчимом. На всі розмови про оренду лише знизувала плечима:
— Навіщо мені поневірятися по чужих кутках? Я хочу своє житло.
Назбирати на квартиру вона не могла. Батьків переконати взяти кредит теж не вийшло. І ось тепер з’явилася «зручна нагода».
— Ксеню, я не віддам тобі квартиру, — сказала я твердо.
— Ти серйозно?! — її голос став тонким і писклявим. — У тебе дві квартири, а в мене жодної!
— І що? Чому твої проблеми мають стати моїми?
— Тому що ми сестри!
— Ми сестри лише по матері, — сухо відповіла я. — Твій батько живий і цілком спроможний. Нехай він і купує тобі квартиру.
— А-а-а… — протягнула вона. — Ти просто не можеш пробачити батькам, що тебе змушували сидіти зі мною.
— Та до чого тут це?
— До того! І взагалі, я не винна, що мій батько живий, а твій помер.
Я натиснула відбій.
Пізніше зателефонувала мама з черговою промовою про те, що «ми ж сім’я».
— Сім’я? — усміхнулася я. — А чому ти жодного разу не допомогла мені з онуком?
— А я мала? — щиро здивувалася вона.
— Тимур — твій онук, — сказала я. — Але допомагати, виходить, не обов’язково?
— Це твоя дитина, — відповіла мама. — У мене хвора спина й своїх справ вистачає.
— А от Ксенія — твоя дитина, — спокійно сказала я. — І її проблеми вирішувати маєш ти, а не я.
Мама почала кричати, але я поклала слухавку.
Протягом тижня мені телефонували далекі родичі й просили «допомогти дівчинці стати на ноги». Я порадила їм скинутися й купити Ксенії квартиру.
Чоловік, дізнавшись про тиск, запропонував поговорити з мамою. І після тієї розмови вона більше мене не турбувала.
Я знайшла хороших орендарів на татову квартиру. Гроші ми вирішили відкладати на рахунок Тимура.
Та одного вечора мама зателефонувала знову.
— Якщо не хочеш віддавати квартиру, — сказала вона, — давай продамо й поділимо гроші порівну.
Я розсміялася.
— Або я можу здавати квартиру Ксенії зі знижкою. По-сестринськи. Скажімо, мінус двадцять відсотків.
— Ти хочеш брати з сестри гроші?! — обурилася мама.
— А чому ні?
Після цього вона більше не дзвонила.
А я й не шкодую. Нехай працюють і забезпечують свою доньку самі. Чужими руками це зробити не вийде.
А як ви вважаєте — чи правильно вчинила донька?
