Біля пологового будинку до Дмитра підійшла незнайомка й попросила потримати дитину, поки вона поправить шнурівки на взутті. Але щойно немовля опинилося в його руках, дівчина щодуху побігла геть.
Учора Дмитро став батьком. У них із дружиною народився хлопчик. Батько радів, що тепер у нього є син — такий крихітний, милий, найрідніший у світі. Чоловік стояв біля пологового будинку. Сьогодні він уперше побачив свого первістка. З нетерпінням чекав, коли дружина з малюком після виписки приїдуть додому.
Раптом його мрійливі думки перервала поява жінки, яка вийшла з будівлі пологового. Дівчина тримала на руках немовля, загорнуте в ковдру. Вона виглядала засмученою. Дмитро подумав, що, можливо, її просто ніхто не прийшов зустріти.
Незнайомка підійшла до нього й попросила потримати дитину, поки вона поправить шнурівки на взутті. Але щойно немовля опинилося в його руках, дівчина щодуху побігла геть.
Дмитро закричав, просив її повернутися, але бігти за нею не міг, бо тримав на руках дитину. Від галасу немовля прокинулося й почало плакати. Чоловік теж ледве стримував сльози.
Він швидко зайшов до пологового будинку та покликав чергову медсестру. Дмитро розповів усе, як було: про незнайому жінку, яка залишила дитину й утекла. Спочатку медсестра не повірила й подумала, що чоловік вигадує історію, щоб відмовитися від власного малюка. Вона почала переконувати його добре все обдумати й не робити вчинку, про який потім можна пошкодувати.
З великими зусиллями Дмитрові все ж вдалося пояснити стривоженому персоналу, що це не його дитина. Він сказав, що в нього щойно народився син, і його дружина зараз перебуває в палаті разом із новонародженим.
Коли медсестра перевірила прізвище та номер палати, стало зрозуміло, що чоловік говорить правду. Усі усвідомили, що рідна мати залишила це немовля й утекла. Маленьку дівчинку тимчасово залишили у відділенні під наглядом медиків.
Після цього випадку Дмитро зателефонував дружині й розповів, як йому шкода покинуту дитину. Довго говорили про це. І зрештою подружжя вирішило: якщо буде можливість, вони заберуть дівчинку до своєї родини.
Минув деякий час.
Настав день виписки.
Дмитро прийшов забирати дружину з пологового будинку й тримав у руках одразу два конверти — рожевий і блакитний.
Тепер у їхній родині було двоє дітей.
Синочок Сергійко та маленька Оленка.
Минуло кілька тижнів після виписки з пологового будинку. Дім Дмитра та його дружини наповнився новими звуками — тихим плачем немовлят, колисковими, які мама співала перед сном, і лагідними словами батька, що намагався заспокоїти малюків. Спочатку було нелегко. Двоє новонароджених вимагали багато уваги, турботи й терпіння.
Маленький Сергійко часто прокидався вночі, а Оленка була дуже спокійною дитиною. Вона дивилася на світ великими темними очима, ніби намагалася зрозуміти, де опинилася. Коли Дмитро брав її на руки, дівчинка швидко заспокоювалася. Він ніжно гойдав її, тихо розмовляв, і йому здавалося, що вона впізнає його голос.
— Дивись, — казав він дружині, — здається, вона вже знає, що тут її дім.
Дружина лише усміхалася, поправляючи ковдру біля дитячого ліжечка.
Документи на усиновлення потребували часу. Соціальні працівники кілька разів приходили до їхнього дому, перевіряли умови, ставили багато запитань. Дмитро і його дружина відповідали щиро, не приховуючи своїх почуттів.
— Чому ви хочете взяти цю дитину? — запитала одного разу працівниця служби.
Дмитро задумався лише на мить.
— Тому що вона вже опинилася в моїх руках у той день, — відповів він тихо. — І з того моменту я відчув, що не можу просто відпустити її долю напризволяще.
Жінка уважно подивилася на нього й записала щось у блокнот.
Минали місяці. Сергійко почав посміхатися, коли бачив батька, а Оленка навчилася тримати його за палець своєю маленькою долонькою. У домі з’явилося ще більше іграшок, дитячого сміху і безсонних ночей.
Одного вечора, коли діти вже спали, Дмитро сидів на кухні з чашкою чаю. Дружина тихо підійшла й сіла поруч.
— Ти пам’ятаєш той день біля пологового? — запитала вона.
— Пам’ятаю, — відповів він. — Спочатку я дуже розгубився. Мені здавалося, що я потрапив у якусь дивну історію.
— А тепер?
Дмитро посміхнувся і подивився у бік дитячої кімнати.
— А тепер мені здається, що це була доля.
Саме в той момент з дитячої кімнати почулося тихе бурмотіння. Оленка прокинулася. Дмитро підвівся, зайшов до кімнати й обережно взяв дівчинку на руки.
Вона подивилася на нього сонними очима і раптом усміхнулася.
І в ту мить Дмитро зрозумів одну просту річ: іноді життя підносить людині несподівані випробування. Але саме вони можуть привести до найбільшого щастя.
Через кілька тижнів родина отримала офіційні документи. Оленка стала їхньою донькою не лише в серці, а й за законом.
Того дня Дмитро приніс додому маленький торт. Вони не влаштовували гучного святкування — лише тихий сімейний вечір.
На столі стояли дві колиски, у яких мирно спали Сергійко та Оленка.
Дмитро подивився на них і тихо сказав:
— Тепер наша родина повна.
І в будинку стало ще тепліше.
