— Будь ласка, залиште зал. На моєму ювілеї в елітному ресторані таким гостям не місце, — свекруха наказала вивести моїх батьків.
Валентина Сергіївна подивилася на моїх батьків так, ніби вони були тут зовсім недоречними.
— Охорона, прошу вивести цих людей із залу. Це приватне святкування, — холодно промовила вона.
Мама зблідла й міцно стиснула татову руку. Батько мовчки напружився — я добре знала цей погляд. Саме так він дивився, коли хтось намагався образити нашу родину.
— Валентино Сергіївно, це мої батьки, — я підвелася, відчуваючи, як тремтять ноги. — Я їх запросила.
— Тоді проведи їх додому, — зневажливо відповіла вона. — Подивися на них. Вони зовсім не відповідають рівню цього заходу.
Я згадала, як п’ятнадцять років тому приїхала до Києва з маленького містечка з однією валізою та великими мріями. Батьки продали єдину корову, щоб оплатити мені гуртожиток. Мама плакала на вокзалі, а тато мовчки обійняв і сказав:
— Вчися, доню. Ми в тебе віримо.
Я вчилася наполегливо. Вдень — університет, увечері — підробітки. Я знала: вдома рахують кожну гривню.
Потім у моєму житті з’явився Ігор. Упевнений, доглянутий, із заможної родини. Коли він зробив пропозицію, я була щаслива.
— Тільки без зайвих умовностей, — сказав він тоді. — Мама все організує.
Моїх батьків він відклав «на потім».
Ювілей Валентини Сергіївни був розкішним: дорогий ресторан, багато гостей, жива музика. Я благала чоловіка запросити моїх батьків.
— Хай просто прийдуть, — просила я. — Для них це важливо.
Вони приїхали після довгої дороги. Мама одягла найкращу сукню, тато — єдиний святковий костюм. Вони зайшли до залу невпевнено, озираючись навколо.
Я кинулася до них, але свекруха зупинила мене.
— Я ж чітко сказала: це не місце для сторонніх, — різко промовила вона.
— Ми батьки Катерини, — спокійно сказав тато. — Приїхали привітати вас.
У залі запала тиша. Усі дивилися на них. Мама притисла до грудей сумочку з подарунком — вишитою власноруч скатертиною.
— Ходімо, — тихо сказав тато. — Нам тут справді некомфортно.
— Зачекайте, — я зробила крок уперед.
— Обирай, — холодно сказав Ігор. — Або вони йдуть, або ти йдеш із ними.
Я подивилася на батьків. На мамині сльози. На татову стриману гідність. І раптом усе стало зрозуміло.
— Знаєте, — я підійшла до них і взяла під руки, — мої батьки дали мені більше, ніж будь-який статус. Вони навчили мене бути людиною. І я пишаюся ними.
Я зняла обручку й поклала її на стіл.
— Я більше не хочу жити там, де соромляться чесності й простоти.
Ми вийшли разом. Надворі було тихо. Мама хвилювалася:
— Доню, що ж тепер буде?
— Я поїду з вами. Додому, — відповіла я. — І прошу пробачення, що не захистила вас одразу.
— Ти нічого не винна, — усміхнувся тато.
Ми поїхали додому. Мама дістала з сумки термос із чаєм і бутерброди.
— Я так і знала, що там не нагодують по-людськи, — сказала вона з теплою усмішкою.
Через пів року я відкрила маленьку кондитерську в нашому містечку. Мама допомагає з випічкою, тато зробив ремонт. До нас приходять люди — не за статусом, а за теплом.
І знаєте що?
Я щаслива.
Бо справжнє життя — не в розкішних залах, а там, де тебе люблять просто за те, що ти є.
