— Я йду від тебе, Ромо, — сказала вона й продовжила бризкатися парфумами.
— Тобто як ідеш? До кого? Куди?
— До іншого чоловіка. Ти що, думав, я вічно терпітиму твої витівки? Хочу — ночую вдома, хочу — ні. Такого я більше не терпітиму!
Роман не ночував удома з п’ятниці до неділі. Таке траплялося вже не вперше. Проте він не боявся скандалу — чого тільки він про себе не чув.
«Якщо любить — значить, терпітиме», — подумав він і впевнено переступив поріг квартири.
Удома було тихо. Варя дивилася телевізор, а п’ятирічний Матвій грався у своїй кімнаті.
Наче нічого не сталося, Роман зайшов до спальні й почав переодягатися. Він був упевнений, що дружина чатує на нього з качалкою чи бодай зі сковорідкою.
Але ні — Варя витягла ноги, лускала насіння й удавала, що зовсім його не помічає.
— Ти нічого не хочеш сказати? — не витримав Роман.
— А з якого це дива?
— Ну хоча б привітатися. Ми ж із п’ятниці не бачилися.
— Ти тільки зараз це помітив?
Роман зрозумів, що Варя не така проста, як він вважав. Раніше вона не втрачала нагоди влаштувати скандал, а тепер мовчить.
«Може, це нова тактика?» — подумав він. — «Та де там. Де хочу — там і ночую».
— Я був у Коляна, — кинув він.
— А хіба я питала?
— Я думав, тобі буде цікаво.
— Мені байдуже.
Роман не повірив. Він вирішив, що вона просто ображається.
Він пішов на кухню — був страшенно голодний. Але їжі не знайшов.
— Де вечеря? Що це означає? — гукнув він, грюкаючи каструлями.
— Ми з Матвієм уже поїли. Собі приготуй сам.
За десять років шлюбу Варя вперше залишила його голодним.
— Ти жартуєш?
— А схоже? Хочеш їсти — готуй. І не заважай, передача цікава.
Йому довелося замовити їжу. Готувати він не вмів — у нього завжди все пригорало. Але цього разу пригорало не на плиті.
Коли він помітив, що його сорочки не випрані й не випрасувані, терпець урвався.
— У чому я завтра піду на роботу?
— Випери. Я не зобов’язана дбати про твої речі.
Це був справжній бунт.
— Ти ж знаєш, я не вмію ні прати, ні прасувати!
— Значить, навчишся. Або йди до тієї, в якої ночував.
— Я був у Коляна! Ми грали в приставку!
— Чудово. А мені було ніколи готувати й прати.
— То де ти була на вихідних?
— Це не має значення. Але мене теж не було вдома.
— А Матвій?
— Був у бабусі. Я забрала його кілька годин тому.
— Де ти була?
— Це вже не твоя справа.
Роман пішов у кімнату. За деякий час почув, як Варя говорить телефоном:
— Так, я приймаю твою пропозицію. Заїдь. Я спущуся за десять хвилин.
Він вибіг у коридор і завмер. Варя стояла у гарній сукні, поруч — валіза.
— Куди ти зібралася?
— А ти не здогадуєшся?
— Я йду від тебе, Ромо, — сказала вона й знову скористалася парфумами.
— До кого?
— До іншого чоловіка.
— А як же Матвій?
— Тимчасово поживе з твоєю мамою.
— У неї ж однокімнатна квартира!
— Тому вона переїде сюди.
Це було ударом.
Роман благав, вибачався, хоча ще недавно принижував дружину й був упевнений, що вона нікуди не піде.
— Це помста?
— Саме така.
— Я не думав, що ти наважишся.
— Я попереджала.
У двері подзвонили. На порозі стояла свекруха.
— Проходьте. Тепер ви тут господиня, — спокійно сказала Варя. — За місяць я заберу Матвія. А далі вирішуйте самі.
Вона пішла, залишивши Романа з матір’ю та її правилами.
Лише тепер він усвідомив, що ці ночі поза домом коштували йому всього.
Але було вже запізно.
Двері зачинилися тихо. Не грюкнули, не рипнули — просто відділили одне життя від іншого.
Роман стояв посеред коридору, ніби його прибили до підлоги. Мати вже господарювала на кухні, відчиняла шафи, зітхала, щось перекладала з місця на місце.
— І що це в вас за безлад? — долинуло звідти. — Жінка пішла, а порядку як не було, так і нема.
Роман нічого не відповів. Уперше в житті він не мав що сказати.
Ще вчора він був упевнений, що контролює все: дружину, дім, обставини. Йому здавалося, що Варя нікуди не дінеться. Що вона посвариться, поплаче — і залишиться. Бо куди їй іти? З дитиною?
Тепер квартира здавалася чужою. Навіть повітря було іншим — холодним, порожнім.
Він зайшов до кімнати Матвія. Іграшки лежали на підлозі, ліжко було акуратно застелене. На тумбочці стояла фотографія: вони втрьох на морі, сміються, засмаглі, щасливі.
— Коли це все змінилося? — прошепотів він.
Відповідь була проста, але неприємна: не раптово. Повільно. Крок за кроком. Кожного разу, коли він обирав друзів замість родини. Кожного разу, коли казав, що вона перебільшує. Коли сміявся з її погроз піти.
З кухні знову почувся голос матері:
— Романе, ти вечеряти будеш? Я собі яєчню зроблю.
Він ледь усміхнувся. Ще вчора він обурювався, що йому не приготували вечерю. А сьогодні мати запитує, чи буде він їсти.
— Не хочу, — відповів він глухо.
Він сів на диван і вперше дозволив собі подумати: а що, якщо вона справді не повернеться?
Раніше ця думка здавалася абсурдною. Тепер — цілком реальною.
Телефон лежав на столі. Роман узяв його, відкрив їхній чат. Останнє повідомлення від Варі було ще тиждень тому: «Ти прийдеш сьогодні додому? Матвій чекає». Він тоді навіть не відповів.
Палець завис над клавіатурою. Що написати? «Пробач»? Чи достатньо цього слова після років байдужості?
Він відклав телефон.
Годину потому мати зайшла до кімнати без стуку.
— Я тут подумала, — сказала вона, сідаючи поруч. — Може, й правильно вона зробила. Ти завжди був упертий. Думаєш, що світ навколо тебе крутиться.
Роман здивовано глянув на неї.
— Ти ж завжди казала, що вона занадто різка.
— Казала. Але це не означає, що ти мав право поводитися так, ніби вона тобі щось винна.
Слова матері вдарили болючіше, ніж будь-який скандал.
Ніч видалася довгою. Роман не спав. Слухав, як тікає вода в трубах, як шарудить ковдра в сусідній кімнаті. У цій тиші було більше правди, ніж у всіх його виправданнях.
На ранок він прокинувся з дивним відчуттям — ніби щось остаточно обірвалося.
Кухня вже пахла кавою. Мати читала новини з телефону.
— Я подумала, — сказала вона, не підводячи очей, — поживу тут недовго. Це ваші справи. Розбирайся сам.
Роман мовчки кивнув.
Коли двері за матір’ю зачинилися, квартира знову спорожніла. Але цього разу тиша була іншою — не холодною, а чесною.
Він підійшов до вікна. На подвір’ї батько вчив сина кататися на велосипеді. Малий падав, підводився й знову сідав.
Роман раптом зрозумів: якщо він нічого не змінить, то втратить не лише дружину. Він втратить сина. Сім’ю. Себе.
Телефон знову опинився в його руці.
Цього разу він написав лише одне речення:
«Я був неправий. І готовий це довести не словами».
Відповіді не було.
Але вперше за довгий час Роман зрозумів: якщо хочеш повернути те, що зруйнував, доведеться починати не з вимог — а з себе.
