— Марино, я вдома, — крикнув Олег ще від самих дверей. — А ти що робиш? Чомусь вечерею не пахне. А де діти?
— Просто сиджу й дивлюся серіал. Діти в бабусі.
— Дивно, я думав, ти мене чекаєш.
— А навіщо?
— Що це означає?
— Що означає? Знаєш анекдот про рибалку? Так от — твоя рибка з ікрою приходила!
— Ти про що? Хто приходив? — Олег розгубився.
— Тобі ім’я Ірина про щось говорить?
— Ірина? Ірина? Я не знаю жодної Ірини.
— А ось вона тебе знає! Це ж твоя однокласниця і водночас нова сусідка твоєї мами. Вона все розповіла про ваші стосунки. Мовчиш? Значить, усе правда. Вона збирається тут жити. А що? Квартира ж твоя.
— Але ж у нас із тобою двоє дітей! Невже ти хочеш через цю жінку зруйнувати нашу родину?
— Ти вже записав її в шахрайки?
— А як інакше? Я нічого не робив і не збираюся. Та й не може жодна Ірина бути при надії!
— Але ім’я ти все-таки згадав.
— Так. Це нова мамина сусідка. Вона моя однокласниця — і все. Згадай, коли мама захворіла, я ходив до неї через день. І щоразу там була ця Ірина.
— Мама пригощала нас чаєм, тебе хвалила. А коли сусідка йшла, тільки про неї й говорила. І пироги носила, і в магазин допомагала. Я тоді навіть лякала маму різними історіями. Ось чому й сказала так.
— Вона теж стверджує, що ви просто сусіди. Але ти після мами заходив до неї. Ось так, любий. І що тепер? Вона орендує квартиру, але навіщо, якщо можна жити з тобою? А я тут хто? Поїду до мами.
— Ні, Марино! За що? Навіщо ти хочеш позбавити мене дітей?
— Діти залишаться з тобою. Невже я повезу їх до мами в однокімнатну квартиру? Я зберу лише найнеобхідніше. А до дітей приходитиму щодня.
— Нехай твоя рибка не розслабляється. Ти можеш переїхати до неї, бути ближче до мами, а квартиру залишити дітям. До їхнього повноліття я житиму з ними.
— Марино, я клянусь, нічого не було! Я не розумію, навіщо ця Ірина приходила до нас. Я поїду до мами — треба в усьому розібратися. І мама поводиться дивно. Може, це все було навмисно?
— Отже, правда. Біжи до своєї Ірки, розбирайся.
— Я до мами! Якщо не віриш — поїхали зі мною. Одягайся, заодно десь повечеряємо.
— Не хочу знову бачити твою Ірину.
— У мене немає жодної Ірини! Немає!
Олег відчинив квартиру матері своїм ключем. На кухні хтось розмовляв. Почувши шум, мати вийшла в коридор.
— А… Вітя. Повернувся… Олеже, йди сюди, Вітя прийшов. А чому ти з Мариною?
— Мамо, я з Мариною, бо я — Олег.
— Що? У мене після хвороби зір підвів, але як я могла вас переплутати?
— Значить, змогла. Ти нас і в дитинстві плутала. Ми ж близнюки.
Віктор і Олег були близнюками. У дитинстві їх плутали всі: учителі могли двічі слухати відповідь від Олега, навіть не здогадуючись про це.
Вітька інколи на фізкультурі виконував вправи за двох. З часом Віктор зв’язався з поганою компанією, а Олег, навпаки, намагався вчитися й жити правильно.
Тепер Олегу було майже сорок. У нього — сім’я, двоє дітей: тринадцяти й шести років. А Віктор уже відбув третій строк.
Цілком однакові зовні — і зовсім різні за життям.
— Привіт, брате. Чому не повідомив? Навіщо маму обдурив?
— Та так, задля жарту.
— Дитинство згадав? Ми тебе не чекали.
— У мене ж була хороша поведінка, — усміхнувся Віктор.
Марина стояла позаду чоловіка. Брата вона впізнала одразу, хоча переплутати їх було легко — Віктор був одягнений так само, як Олег.
Ірина сиділа за столом мовчки. У школі вона була закохана в Олега, а тепер виходило, що Віктор видавав себе за брата, а вона нічого не запідозрила. Більше того — приходила до Олега додому й влаштовувала скандали його дружині.
Виявилося, що вже майже два місяці вона зустрічалася з Віктором, кримінальником, називаючи його Олегом.
Два невдалі шлюби, дітей немає — і раптом у майже сорок років таке… Нерви Ірини не витримали, і вона знепритомніла.
Марина допомогла їй прийти до тями. Тепер усе стало зрозуміло. Отямившись, Ірина пішла додому. Марина з Олегом теж.
— Зайдемо в кафе? Я зголоднів. Треба ж відсвяткувати мою невинність, — усміхнувся Олег.
— Повірила. Я й сама не знала, що думати. І не очікувала побачити твого брата.
— Я за маму навіть злякався, коли вона назвала мене Вітькою. Вона весь час про нього думає, а він вирішив усіх обдурити. І ця Ірина… ще й при надії.
— Між іншим, це буде твій племінник.
— Племінник… Точно. Ну що з Вітьки взяти?
Ірину з немовлям із лікарні зустрічали Олег і Марина. Віктор знову був за ґратами — черговий злочин. Вони відвезли Ірину до матері братів.
Згодом Ірина поїхала до батьків в інше місто. Спілкуватися ні з ким не захотіла. Вона так і не змирилася з думкою, що батьком її сина виявився не той близнюк.
А якщо він колись їх знайде? Що вимагатиме — грошей, зустрічей?..
Ось така історія.
