Я стояла у передпокої, затамувавши подих. Серце калатало так голосно, що здавалося — вони ось-ось почують його стукіт. Я бачила їх крізь напіввідчинені двері: Андрій сидів на краю дивана, згорблений, ніби на нього навалився невидимий тягар. Навпроти — Ірина. Вона стискала руки на колінах і дивилася в підлогу.
Це не виглядало як сцена зради. Не було близькості, доторків, напівшепоту, який зраджує таємницю. Було щось інше. Напружене. Важке. Тривожне.
— Я… я не знаю, з чого почати, — тихо сказала Ірина.
Андрій зітхнув і провів долонею по обличчю.
— Просто скажи, — відповів він. — Я й так уже боюся.
Ці слова змусили мене здригнутися. Чого може боятися мій чоловік у розмові з дівчиною нашого сина?
Я зробила ще крок уперед — і в цю мить Ірина підняла очі. Наші погляди зустрілися.
Вона побіліла.
— Наталю… — прошепотіла вона.
Андрій різко обернувся. Побачив мене — і завмер. Між нами повисла тиша, густа, мов перед грозою.
— Я… — він підвівся. — Ти рано повернулася.
— Як бачиш, — сказала я. Мій голос звучав дивно спокійно, хоча всередині все тремтіло. — Може, поясниш, що тут відбувається?
Ірина підхопилася з дивана.
— Я піду, — швидко сказала вона. — Я не знала, що ви вдома.
— Ні, — зупинила я її. — Якщо ти вже тут — будь ласка, залишайся. Мені здається, я маю право знати правду.
Вона подивилася на Андрія, наче шукаючи дозволу. Він мовчки кивнув.
Ми сіли. Я — в крісло навпроти них. Раптом наша затишна вітальня здалася мені чужою.
— Говоріть, — сказала я.
Ірина довго мовчала, а потім заговорила, тихо, але чітко:
— Я не та, за кого себе видаю.
Я відчула, як холод пробіг спиною.
— У якому сенсі? — запитала я.
Вона ковтнула.
— Артем думає, що знає мене. Але він не знає всього. І ви теж.
Андрій нервово стиснув руки.
— Іро, — почав він, — ми ж домовлялися…
— Я не можу більше мовчати, — перебила вона. — Особливо тепер, коли він хоче зробити мені пропозицію.
Я повільно вдихнула.
— Почни з головного.
Ірина заплющила очі.
— Я — донька вашого чоловіка.
Світ похитнувся.
— Що? — видихнула я.
Андрій опустив голову.
— Наталю… — прошепотів він. — Я хотів тобі сказати. Багато разів. Але не знав як.
Моє серце стиснулося.
— Ти хочеш сказати… — я не могла завершити фразу.
— Багато років тому, — продовжив Андрій, — ще до нашого шлюбу… у мене були стосунки. Короткі. Я навіть не знав, що та жінка завагітніла. Вона не сказала мені. А потім… потім я дізнався випадково. Уже пізно.
— Випадково? — гірко всміхнулася я. — Коли саме?
— Кілька місяців тому, — тихо сказав він.
Я подивилася на Ірину. Тепер усе стало на свої місця. Її знайомий погляд. Її жести. Інтонації.
— Ти знала? — запитала я.
— Так, — відповіла вона. — Мама розповіла мені перед смертю. Сказала ім’я. Я знайшла його. Не для грошей. Просто хотіла побачити.
— І натомість почала зустрічатися з моїм сином? — мій голос тремтів.
— Я не знала, хто він! — вигукнула Ірина. — Я дізналася пізніше. Коли вже було пізно. Я кохала його. І досі кохаю.
Я закрила очі. Це було занадто. Наче хтось вирішив зламати наше життя навмисно, з холодною точністю.
— Ти… — я звернулася до чоловіка. — Ти знав, що вона зустрічається з Артемом?
— Так, — прошепотів він. — І це зводило мене з розуму. Саме тому я зустрівся з нею сьогодні. Хотів переконати її сказати правду. До того, як стане пізно.
— А мені? — запитала я. — Ти збирався сказати мені?
Він мовчав.
Ця тиша сказала більше за слова.
— Тобто ти знову вирішив усе сам, — повільно сказала я. — Як завжди.
Я підвелася.
— Іро, — звернулася я до дівчини. — Дякую, що сказала правду. Це було правильно. Але тепер тобі краще піти. Нам з чоловіком є про що поговорити.
Вона кивнула, зі сльозами в очах.
— Мені шкода, — прошепотіла вона. — Я ніколи не хотіла зруйнувати вашу сім’ю.
Коли двері за нею зачинилися, я повернулася до Андрія.
— Двадцять років, — сказала я. — Двадцять років шлюбу. І знову таємниці. Знову мовчання. Знову рішення за моєю спиною.
— Я боявся втратити тебе, — відповів він.
— А втратив усе, — тихо сказала я.
Я взяла куртку.
— Я поїду до Олени. Мені потрібно подумати.
— А Артем? — спитав він.
Я зупинилася.
— Артему ти скажеш сам. Уперше в житті — візьмеш відповідальність.
Я вийшла, не озираючись.
У автобусі я дивилася у вікно і думала: як дивно влаштоване життя. Іноді найбільша зрада — не в учинках, а в мовчанні. В тому, що правда приходить запізно, коли вже зруйновано довіру, спокій і саму основу родини.
Попереду був важкий шлях. Розмови. Сльози. Рішення.
Я ще не знала, чи зможу пробачити. Але точно знала одне: після цього ранку ми всі стали іншими. І тінь сумніву вже ніколи не зникне повністю.
