Тетяна почала готуватися до свята ще двадцять дев’ятого грудня. Обійшла всі найближчі магазини в пошуках знижок. Червону рибу купила в одному — там була акція. М’ясо — в іншому, сири — у третьому.
Увечері вона сіла й підрахувала чеки. Чотири тисячі двісті гривень. Жінка зітхнула. Зазвичай вона святкувала Новий рік сама або з донькою. Витрачала максимум дві тисячі. А тут дозволила собі більше.
Але Віктор так просив. Він мріяв про сімейне тепло, про домашній затишок і про те, щоб зустріти свято не на самоті.
Познайомилися вони пів року тому — у поліклініці, де Тетяна працювала реєстраторкою. Він прийшов із болем у горлі. Вона записала його до лікаря. Розговорилися. Віктор виявився привабливим, балакучим. Гарно розповідав про життя, роботу на заводі, про онуків.
Почали зустрічатися. Гуляли в парку, ходили в кіно. Він завжди був галантний — відчиняв двері, подавав руку. Але рахунок у кафе вони ділили навпіл. Подарунки дарував скромні: на день народження приніс букет і коробку цукерок.
Тетяна не ображалася. Розуміла, що в нього невелика пенсія. Хоча сама заробляла не більше.
За два дні до Нового року Віктор зателефонував:
– Танюш, я так чекаю нашого свята. Ти тільки нічого особливо не витрачай, я свою частину візьму на себе. Не хвилюйся, я ж чоловік.
Жінка зраділа. Значить, він привезе продукти. Або солодощі. Або хоча б фрукти.
Тридцять першого грудня вона встала о сьомій ранку. Доробляла салати: олів’є з якісною ковбасою, оселедець під шубою, мімозу з червоною рибою.
Приготувала сирну тарілку: дорблю, камамбер, пармезан. М’ясну нарізку — буженину, карбонад. Запекла м’ясо у фользі. Виклала фрукти: виноград, мандарини, ківі.
До дев’ятої вечора стіл був накритий. Тетяна переодяглася в ошатну сукню, зробила макіяж, подивилася в дзеркало. П’ятдесят років — а виглядає добре.
Рівно о десятій подзвонили у двері. Віктор стояв із пакетом із магазину.
– З прийдешнім, люба!
Він поцілував її в щоку, зайшов до квартири, зняв куртку й поставив пакет на стіл.
– Ось, я ж казав, не прийду з порожніми руками. Свій внесок у бюджет приніс!
Тетяна зазирнула в пакет. Та сама ковбаса.
Вона завмерла. Витратила понад чотири тисячі, а він приніс найдешевший продукт.
– Дякую, Вітю, – спокійно сказала вона й понесла ковбасу на кухню.
Нарізала, виклала на тарілку. Ковбаса була щільна, із різким запахом. Вона поставила тарілку на край столу.
Віктор тим часом роздивлявся стіл.
– Ого! Тань, ти молодець! Оце так розмах!
Він одразу потягнувся до сьомги.
– Справжня?
– Справжня.
– Дорога, мабуть?
– По акції, але все одно недешева.
Він поклав собі кілька шматків.
– Рідко таке їм. Смачно.
Тетяна мовчки дивилася, як він їсть рибу, сири, м’ясо — усе, що вона купила й приготувала.
– А які сири! Тань, ти розумниця. Ресторан відпочиває. Добре ми з тобою підготувалися.
Жінка відклала виделку.
– Вітю, я майже все купувала сама.
Він підняв брови.
– Як сама? А ковбаса? Це ж теж гроші. І взагалі, головне — увага, а не суми. Я увагу проявив.
Тетяна налила собі соку.
– Ти образилася? – насупився він. – Танюш, ну не треба. Свято ж.
– Не через ковбасу, – спокійно відповіла вона.
– А через що?
Вона подивилася на стіл.
– Ти казав, що візьмеш на себе свою частину. Я думала, ми готуємося разом. А вийшло, що готувалася я.
– Я ж приніс.
– Ковбасу за сто гривень. А я витратила чотири тисячі.
– Навіщо було так витрачатися? Можна було простіше.
– Ти хотів сімейного тепла. Я постаралася.
Він знизав плечима.
– Я не просив таких витрат.
Тетяна пішла на кухню, щоб трохи заспокоїтися. Віктор підійшов слідом.
– У чому проблема? Я ж подякував.
– Проблема в тому, що ти пообіцяв одне, а зробив інше.
– Я зробив.
– Ні, Вітю. Ти просто прийшов повечеряти.
Він мовчки взяв куртку.
– Не хочу так святкувати.
– Не хочеш — не треба.
Двері зачинилися. Тетяна залишилася сама за накритим столом.
За кілька хвилин вона зателефонувала доньці.
– Маріє, ви вдома?
– Так, мамо.
– Приїжджайте. Стіл накритий.
За годину донька з чоловіком уже сиділи за столом. Сміялися, хвалили страви.
– Мамо, ти чарівниця! – сказала Марія.
І Тетяна відчула справжнє тепло — без образ і підрахунків.
Другого січня Віктор подзвонив.
– Вибач. Помиримось?
– Ні.
– Чому?
– Бо ти звик економити не тільки гроші, а й зусилля. А я так не хочу.
– Я ж ковбасу приніс!
Тетяна тихо засміялася.
– Саме так. Ковбасу. Прощавай, Вітю.
Вона поклала слухавку й видалила його номер.
Тетяна зрозуміла: справа не в грошах. Справа в ставленні. Він міг принести торт або фрукти — неважливо що. Важливо — участь.
А вона більше не хотіла вкладатися в людину, яка вважає мінімальний жест достатнім внеском.
Якщо в її житті й з’явиться ще чоловік, то той, хто скаже:
«Давай разом усе підготуємо».
Бо справжнє тепло створюють разом.
