— Проходьте, проходьте! Не соромтеся! — голос чоловіка лунав неприродно гучно й весело. Так він говорив, коли хотів справити враження.
— Дім — повна чаша! Танюша зараз нас нагодує, у неї завжди щось смачненьке припасено.
Тетяна заплющила очі. Гнів, гарячий і важкий, почав підніматися десь із середини, витісняючи озноб. Він знав. Андрій чудово знав, що вона хворіє вже третій день. Вранці він сам приносив їй чай із малиною й співчутливо цокав язиком, дивлячись на термометр. А тепер він привів гостей. Бо йому незручно відмовити другові. Бо його образ гостинного господаря важливіший за здоров’я дружини.
— Таню! Ти де? Виходь, зустрічай гостей! — крикнув Андрій з коридору.
У цей момент у Тетяні щось зламалося. А може, навпаки — стало на своє місце. Усі ці роки вона намагалася бути ідеальною. Зручною. Завжди з усмішкою, завжди з накритим столом — навіть якщо прийшла з роботи пізніше за нього, навіть якщо була виснажена, навіть якщо голова розколювалася.
«Ти ж жінка, ти берегиня домашнього вогнища», — казала свекруха. І Тетяна берегла. Терпіла.
Але сьогодні чаша терпіння переповнилася.
Вона повільно відкинула ковдру. На ній була стара, вицвіла піжама з кумедними ведмедиками — та, яку вона вдягала лише під час хвороби, бо вона була м’якою й теплою. На ногах — вовняні шкарпетки різного кольору: другу пару вона десь загубила. Волосся вона не пригладила. Піт з чола не витерла.
— Берегиня вогнища, значить… — хрипло прошепотіла вона й, шаркаючи ногами, рушила до дверей спальні.
У передпокої панувало пожвавлення. Сергій, кремезний чоловік із почервонілим обличчям, знімав черевики, спираючись на стіну. Його дружина — висока жінка з пихатим виразом обличчя й бездоганною зачіскою — гидливо оглядала вішак, шукаючи місце для свого дорогого пальта.
— А ось і господиня! — Андрій обернувся, і його усмішка зникла, мов маска, що раптом відпала.
Тетяна стояла в дверному прорізі спальні, спираючись плечем об одвірок, щоб не впасти. Вигляд у неї був лякаючий: бліда шкіра з гарячковим рум’янцем, запалені очі, скуйовджене волосся і та сама піжама.
— Ой… — вирвалося в дружини Сергія. Вона інстинктивно відступила назад, притискаючи до себе сумочку.
— Добрий вечір, — голос Тетяни був хрипкий. — А я вас не чекала. Андрій сказав, що ви заїдете на хвилинку. Заходьте вже, раз прийшли. Тільки майте на увазі — у нас карантин.
— Таню, що ти так вирядилася? — нервово хихикнув Андрій. — Люди подумають, що ми їх не поважаємо. Іди переодягнися, приведи себе до ладу.
— Навіщо? — повільно кліпнула вона. — Я хвора, Андрію. У мене температура майже сорок. Ти ж сам запросив гостей. Отже, вони все зрозуміють. Правда?
Вона перевела погляд на гостей. Сергій завмер з одним черевиком у руці. Його дружина скривилася.
— Андрію, ти не сказав, що твоя дружина в такому стані, — буркнув Сергій. — Ми б у кафе пішли.
— Та яка там біда! — відмахнувся Андрій. — Звичайна застуда. Вона завжди перебільшує. Тань, припини сцену. Люди з дороги, голодні. Звари вареники, вони ж у морозилці є. І огірочки дістань.
Тетяна відчула, як кімната пливе перед очима. Але тепер їй було байдуже. Вона мовчки розвернулася й пішла на кухню. Усі рушили за нею.
На кухні був безлад: гора немитого посуду, крихти на столі, порожня упаковка з-під ліків. Тетяна важко опустилася на стілець.
— Сідайте, — махнула вона рукою. — Почувайтеся як удома.
Далі вона мовчки спостерігала, як Андрій метушиться, ріже ковбасу, грюкає посудом, а гості дедалі більше напружуються.
Коли ж він почав кричати, що йому «соромно перед людьми», Тетяна повільно підняла голову.
— Соромно? — тихо перепитала вона. — Тобі соромно, що я — жива людина, а не хатній механізм? Що я не можу прислужувати з температурою під сорок? А привести людей у дім, де хвора жінка, тобі не соромно?
Вона закашлялася — глухо й різко. Дружина Сергія з жахом відсахнулася.
— Це вірус, — спокійно додала Тетяна. — Дуже заразний. Лікар попереджав.
Гості миттєво зібралися й пішли.
Коли двері зачинилися, в квартирі стало тихо.
— Ну що, задоволена? — прошипів Андрій.
— Абсолютно, — відповіла вона. — А тепер ти помиєш посуд, провітриш квартиру й звариш мені курячий бульйон. Справжній.
Він розгубився. Але під її поглядом відступив.
За пів години на кухні дзвенів посуд, шуміла вода й пахло вареною куркою.
Тетяна заснула вперше за три дні — спокійно.
А вранці прокинулася від того, що Андрій торкався її чола й подавав тарілку з бульйоном.
Життя поступово повернулося у звичне русло. Але відтоді Андрій почав питати:
«Ти не втомилася?»
«Може, допомогти?»
А Тетяна перестала бути зручною.
Вона стала жінкою, яка поважає себе.
І дім від цього став лише затишнішим.
