— Ну що, раз уже всі зібралися, треба вирішити питання з татовою квартирою. Мені, як ви розумієте, належить половина за законом. Треба її продати й поділити гроші.
Той, хто доглядав за літнім і хворим батьком або свекром, зрозуміє мене без зайвих слів. Останні десять років мій свекор, Іван Петрович, тяжко хворів.
Він був доброю людиною, але старість, як відомо, нікого не щадить. Усі ці роки ми з чоловіком були поруч із ним.
Це стала наша друга робота — без вихідних і без відпусток. Поїздки до лікарів, купівля дорогих ліків, приготування спеціальної їжі, ремонти в його старенькій квартирі, щоб йому було зручно жити.
Я знала напам’ять усі його призначення й пам’ятала час прийому кожних ліків. Чоловік після роботи їхав не додому, а до батька. Ми не скаржилися. Це ж батько.
У мого чоловіка є сестра — Аліна. Дуже зайнята людина. Живе в сусідньому місті, має «своє життя, свій бізнес і свої справи». За десять років вона приїжджала до батька лише тричі.
На день народження — з коробкою цукерок. Посидить годину, поспівчуває, що батькові стало гірше, і повертається до своєї «зайнятої» реальності. А коли ми обережно просили допомогти хоча б з ліками, відповідала:
— Ой, у мене зараз зовсім немає грошей.
І це при тому, що двічі на рік вона їздила у відпустку за кордон.
Минулого року Івана Петровича не стало. Похорон, поминки… Сум, сльози, важкість у серці — ви це розумієте. Ми з чоловіком були виснажені і морально, і фізично.
Ми сиділи за поминальним столом, згадували, якою хорошою людиною був батько. І раптом Аліна, яка на похороні плакала найгучніше, відсуває тарілку й спокійно каже:
— Ну що, раз уже всі зібралися, треба вирішити питання з татовою квартирою. Мені належить половина за законом. Її треба продати й поділити гроші.
У мене з рук ледь не випала ложка. В кімнаті запанувала тиша.
Людина ще нещодавно відійшла, а вже починається поділ майна. Мій чоловік — м’який і неконфліктний — зблід. Він почав невпевнено говорити:
— Аліно, давай не зараз…
— А коли? — різко перебила вона. — Потім ви все оформите, і я своєї частки взагалі не побачу. Закон на моєму боці.
У той момент я зрозуміла, що мій чоловік поступиться, аби уникнути сварки. Але я — ні.
За ці десять років я не лише доглядала за свекром. Я ще й збирала документи.
Я людина уважна до деталей. Усі ці роки я зберігала кожен чек з аптеки, кожну квитанцію за комунальні послуги, які ми оплачували.
Кожен договір із майстрами, що робили ремонт. Кожен чек за поїздки, коли ми возили батька до лікарні.
Усе це лежало в одній дуже товстій папці з написом «Тато». Навіщо я це робила — тоді не знала. Мабуть, інтуїція.
За тиждень ми зібралися в нотаріуса. Аліна прийшла впевнена в собі, разом із юристом. Вона вже подумки розпорядилася грошима від продажу квартири. Мій чоловік сидів поруч, похмурий і готовий погодитися на все.
Нотаріус почав пояснювати процедуру. І тут я сказала:
— Перепрошую, можна мені слово?
Я дістала з сумки ту саму папку й поклала її на стіл перед нотаріусом.
— Аліно, — звернулася я до неї спокійно. — Ти маєш рацію: за законом тобі належить половина квартири. Але є один нюанс.
Я відкрила папку.
— Ось витрати на ліки за десять років. Ось квитанції за комунальні послуги. А тут — рахунки за ремонти, які ми зробили в цій квартирі.
Я назвала загальну суму витрат на догляд за батьком і утримання житла. Вона майже дорівнювала половині ринкової вартості квартири.
— І тепер у тебе є два варіанти, — продовжила я. — Перший: ми віднімаємо половину наших витрат із твоєї частки. Тоді тобі практично нічого не залишається.
Другий: ми вирішуємо це в судовому порядку. Я надам усі документи й залучу свідків, які підтвердять, хто насправді доглядав за батьком. Обирай.
Запала тиша. Її адвокат уважно подивився на документи.
А Аліна мовчки дивилася на папери. Впевненість зникла з її обличчя. Вона зрозуміла, що її план не спрацював.
Після цього вона більше нам не телефонувала. А ми з чоловіком спокійно живемо в батьковій квартирі, де кожен куточок нагадує про нього.
Тож скажіть чесно: хіба я вчинила неправильно?
