— Мені набридло, що вона тут командує, — фиркнула свекруха. — Збирай її речі, синку. Нехай котиться геть.
Оксана почула, як у замку повертається ключ. Дивно — Олег зазвичай повертався не раніше сьомої, а зараз ледве минула п’ята. Вона відклала ноутбук і прислухалася.
Голоси. Кілька голосів. Один належав чоловікові, другий — свекрусі. А третій Оксана не впізнала.
Три роки тому ця квартира виглядала зовсім інакше. Обшарпані стіни, стара проводка, яка іскрила щоразу, як вмикали чайник, і густий запах сирості, що в’ївся в кожен кут. Тоді Алла Петрівна лише розвела руками:
— Ну що поробиш, грошей на ремонт немає. Може, ви з Олежкою потроху наведете лад? Усе одно ж тут житимете, а потім дітям дістанеться.
Оксана погодилася. Наївна, закохана — погодилася.
Тоді вона працювала бухгалтеркою в будівельній фірмі, отримувала стабільну зарплату. Олег числився в якійсь сумнівній конторі — то ніби консалтинг, то просто видимість роботи. Його дохід був нестабільний: інколи щось було, частіше — нічого. Але він компенсував це розмовами про розвиток: читав книги, слухав мотиваційні подкасти, будував грандіозні плани. Жоден із них так і не став реальністю.
Зате Оксана діяла. Своїми руками штробила стіни під нову проводку, бо наймати майстра було дорого. Вирівнювала кути, дивилася відео, купувала матеріали. Боролася з пліснявою, міняла труби, клала плитку. Усе — за власні гроші і власними силами.
Олег у цей час «шукав себе».
— Ти ж розумієш, Оксано, я не можу витрачати талант на рутину, — казав він, лежачи з книжкою в руках. — Мені потрібно знайти своє діло.
Оксана переконувала себе, що розуміє. Прала його сорочки, готувала вечерю, оплачувала комунальні послуги і продовжувала ремонт. Адже свекруха обіцяла — це все для майбутнього.
Квартира була оформлена на Аллу Петрівну. Оксана не вникала — довіряла.
Тепер у коридорі стояли троє. І незнайомий жіночий голос захоплено мовив:
— Ой, як тут затишно! І ремонт новий, так? Навіть не віриться, що раніше тут було інакше.
Оксана вийшла й завмерла.
У передпокої стояла Алла Петрівна в своєму старому пальті. Поруч — Олег, винуватий вигляд. А між ними — молода жінка з дорожньою сумкою.
— Це, мабуть, Оксана? — усміхнулася вона. — Я Інна, племінниця Алли Петрівни.
— Що відбувається? — спокійно запитала Оксана.
— Інночка поживе тут, — відрізала свекруха. — Їй треба влаштуватися в місті.
— Поживе… тут? — Оксана подивилася на чоловіка.
— Ну мама вже вирішила, — буркнув він.
— Де саме?
— У вітальні, — махнула рукою свекруха.
— У вітальні мій робочий кабінет.
— Який ще кабінет? Посунешся.
— Я працюю з дому. Мені потрібне місце.
— Посидиш на кухні.
Оксана глибоко вдихнула.
— Ви не могли хоча б попередити?
— Це моя квартира, — холодно відповіла свекруха.
— У яку я вклала всі свої гроші.
— Знову про гроші, — закотила очі та.
Інна стояла мовчки, не знаючи, куди дивитися.
— Олеже, ти щось скажеш?
— А що я? Це мама вирішила…
— Тобто мене можна посунути?
— Ти перебільшуєш.
Запала тиша.
— Якщо хтось тут житиме, він має брати участь у витратах, — сказала Оксана.
— Інна не платитиме! — різко відповіла свекруха.
— Я не утримуватиму чужу людину.
— Чужу?!
— Для мене — так.
— Оксано, ну що ти… — втрутився Олег. — Поживе трохи…
— Мені шкода свого часу, грошей і простору.
— Ми ж сім’я…
— Ні. Ви тут живете. А я працюю й плачу.
Свекруха зробила крок уперед:
— Ти хто така, щоб так розмовляти?
— Людина, яка говорить правду.
— Це мій дім! Ти тут ніхто!
— Тоді чому я за нього плачу?
— Бо живеш тут!
— Бо я твоя дружина, — подивилася вона на Олега. — І ти за три роки не вклав нічого.
— Не смій так про нього!
— А це правда.
Оксана втомилася.
— Останній раз питаю: Інна платитиме чи ні?
— Ні!
Свекруха повернулася до сина:
— Мені набридло це. Збирай її речі.
Оксана чекала. Чекала, що чоловік заступиться.
Але він лише пробурмотів:
— Ну… вона сама вирішить…
І в той момент щось у ній обірвалося.
Тихо. Остаточно.
— Добре, — сказала Оксана. — Я піду. Але заберу своє.
Вона зняла штори.
— Що ти робиш?!
— Це моє.
Відключила телевізор.
— Це теж моє.
— Я викличу поліцію!
— Викликайте. У мене є чеки.
На кухні:
— За холодильник — поверни гроші, — сказала вона Олегу.
— Ти з глузду з’їхала?
— Ні. Я нарешті прийшла до тями.
Свекруха кричала. Інна мовчала. Свекор тільки буркнув і пішов.
Оксана спокійно збирала речі.
— Ти ще пошкодуєш! — кинула свекруха.
— Ні. Бо ви залишаєте собі стіни. А я забираю життя.
Вона викликала таксі.
Поїхала.
Через тиждень почалися дзвінки.
— Оксано, повернись… — благав Олег.
Вона не відповіла.
— Тут… складно… грошей нема…
Вона скинула виклик.
Повідомлення від свекрухи — заблокувала.
Інну — теж.
Оксана сиділа в маленькій орендованій студії.
Тиша.
Спокій.
Жодного контролю, жодних вимог.
Тільки вона.
Три роки втрачено.
Але попереду — її життя.
Вона усміхнулася.
Щиро.
І вперше за довгий час — вільно.
