Я повернулася в Україну після восьми років відсутності й думала, що найважчим буде переступити поріг родинної садиби. Я помилялася. Найважчим було почути голос мого сина — не теплий і рідний, а крижаний, чужий.
Тієї листопадової суботи я вперше відчула: дім може впізнаватися запахом землі й кави, але залишатися геть чужим за змістом. Я звикла жити далеко й переконувати себе, що час усе владнає, що образи притихнуть, що в нас ще буде «потім». Але «потім» зустріло мене іржею на воротах і бур’яном на колишньому маминому садку.
Мене звати Ірина Устименко, мені 60. У сумці я везла лише маленьку валізу й стару світлину: мій Тарас у п’ять років обіймає цуценя і сміється так, ніби світ створений для доброти. Я часто діставала цю фотографію за кордоном, коли сумнівалася, чи правильно зробила, що поїхала. Тоді мені здавалося: я рятую себе від болю. Та вже в літаку до Києва мене стискав вузол у животі — ніби організм знав: я їду не в спокій, а в правду.
З аеропорту до нашої садиби на Черкащині таксі їхало майже чотири години. Дорога була знайома, але відчувалася чужою: ніби місця залишилися тими самими, а я — ні. Коли я під’їхала, ворота стояли перекошені, фарба на будинку лущилася, а двір виглядав так, ніби його давно ніхто не любив. Я натисла дзвінок — тиша. Натисла ще раз — знову тиша. І раптом почула чоловічий крик із заднього двору, там, де колись були курник і хлівці.
Крик за курником і мій син, якого я не впізнала
Я обійшла будинок, тягнучи валізу ґрунтовою доріжкою. Пил одразу набився у взуття. Сонце, хоч і листопадове, пекло в потилицю, ніби хотіло довести: «прокинься, це реальність».
І тоді я побачила Тараса — у дорогому одязі, з блискучим годинником, у чоботях, чистіших за мою пам’ять про нього. Він стояв біля старого курника, схрестивши руки, й кричав комусь усередину.
— Я ж сказав: усе вимити до темряви! — гаркнув він. — Не встигнеш — ночуватимеш тут. Зрозуміла?!
Усередині було тихо. Він вдарив ногою по дверях і знову закричав. Я підійшла ближче, не видаючи себе, і почула жіночий голос — слабкий, зламаний:
— Так, Тарасе… вже майже…
Мені стало моторошно. А тоді Тарас гірко розсміявся й кинув фразу, яка різонула мене гірше ножа:
— Вона ні на що не здатна. Дев’ять років у шлюбі — і щодня все більш безпорадна.
Дев’ять років. Отже, він одружився майже одразу після мого від’їзду. У мене затремтіли ноги, але я зібралася й твердо сказала:
— Тарасе.
Він різко обернувся. В очах на мить майнув страх, але він одразу сховав його за натягнутою усмішкою.
— Мамо! Ти… що ти тут робиш? — сказав і рушив до мене з розкритими обіймами.
Я не відповіла. Лише вказала на курник.
— Хто там?
Усмішка зникла.
— Ніхто важливий. Це Богдана прибирає, — кинув він сухо.
— Богдана… твоя дружина? — перепитала я.
Він кивнув так, ніби це було цілком звичайно — тримати людину за дверима курника.
— Вона працює. Хтось же має щось робити в цій хаті.
Двері, які я відчинила
Я пішла до курника. Тарас спробував мене зупинити:
— Мамо, зачекай… там брудно… вона…
Я відсунула його й відчинила двері.
Те, що я побачила, розламало мене навпіл. На земляній підлозі, поміж пір’ям, послідом і гнилим сміттям сиділа молода жінка. Одяг — старий, подертий, у плямах. Волосся спутане, з соломою. Руки потріскані, нігті поламані. У долонях — жменя сухої кукурудзи, яку вона їла, ніби це була єдина їжа на світі.
Коли вона побачила мене, її очі наповнилися слізьми. Вона спробувала підвестися, але була надто слабка.
— Пані Ірино… я… я не знала, що ви приїдете… — прошепотіла вона.
Я стала навколішки просто в бруді — мені було байдуже.
— Що він із тобою робить? — тихо спитала я, взявши її долоні.
Вона похитала головою:
— Нічого… я просто прибираю… як завжди…
— Скільки часу ти тут?
Вона не відповіла, лише опустила очі.
За моєю спиною Тарас уже кричав:
— Мамо, це не те, що ти думаєш! Вона драматизує! Вона завжди така!
Я підвелася й подивилася йому просто в очі. І зрозуміла: переді мною стоїть не хлопчик зі світлини, а чужий чоловік, у якого зникла людяність.
— Збирайся, Богдано, — сказала я твердо. — Ми їдемо.
Дорога в райцентр і перша тепла їжа
Богдана кульгала, я помітила синці на її руках. Я посадила її в машину й поїхала. Тарас стукав у вікно, кричав, що я «все зіпсую». Я не відповідала. Лише прошепотіла:
— Ти шкодуватимеш не через мене, а через себе.
У їдальні райцентру Богдана вперше за довгий час поїла гаряче. Вона тремтіла, сльози капали в бульйон.
— Я давно не їла нічого теплого… — прошепотіла вона.
— Скільки?
— Не знаю… може, два тижні… Він казав, що я маю «заробляти» їжу…
У мене паморочилося від люті. Але я знала: зараз час діяти.
Дзвінки, які я зробила
Я подзвонила в лікарню, потім адвокатові. Медичний огляд підтвердив систематичні побиття, виснаження, старі переломи. Це були роки насильства.
Я подала заяву.
Вирок
Тараса визнали винним за всіма пунктами й засудили до 18 років ув’язнення. Я не відчула радості. Лише полегшення й невимовну печаль.
Повернення і нове життя
Ми повернулися в садибу. Курник згодом спалили — не з помсти, а як межу. Там, де було приниження, ми посадили квіти.
Богдана відновила навчання, почала працювати в лікарні. Її біль не зламав її — він став її силою.
Я ж навчилася головному:
любов без меж може стати співучастю.
А справжня любов — це іноді вміння сказати тверде «ні».
