— Дід залишив мені квартиру. Трикімнатну на Садовій.
— І ти чотири роки мовчав? Ми винаймаємо житло, платимо дванадцять тисяч на місяць, відкладаємо гроші на іпотеку, а в тебе є власна трикімнатна?
Ірина витирала пил у спальні й відкрила тумбочку чоловіка. Там лежали старі журнали, зарядки від телефонів, якісь папірці. Вона збиралася все викинути, але один конверт привернув її увагу.
Вона відкрила його. Усередині була квитанція про оплату комунальних послуг — за трикімнатну квартиру. На ім’я Олексія Сергійовича Морозова. Її чоловіка.
Ірина сіла на ліжко й уважно перечитала адресу. Вулиця Садова, будинок дванадцять. Вона добре знала цей район — гарний, центральний. Трикімнатна квартира там коштувала близько чотирьох мільйонів.
Руки затремтіли. Що це означає? У них немає жодної квартири. Уже чотири роки вони винаймають однокімнатну на околиці й відкладають гроші на перший внесок для іпотеки.
Ірина дістала телефон і набрала номер чоловіка.
— Олексію, ти де?
— На роботі. Щось сталося?
— Приїжджай додому. Терміново.
Чоловік почув її тон і занепокоївся.
— Що трапилося? Ти в порядку?
— Приїдь. Поговоримо.
За годину Олексій повернувся. Увійшов стривожений, блідий.
— Іро, що сталося?
Вона мовчки простягнула йому квитанції. Він узяв їх, поглянув — і зблід ще більше.
— Це що? — спитала Ірина.
Олексій сів на диван.
— Де ти їх знайшла?
— У твоїй тумбочці. Поясни, що це за квартира.
Він замовк.
— Це спадок. Від діда.
Ірина дивилася на нього з обуренням.
— Який спадок?
— Дід залишив мені квартиру. Трикімнатну на Садовій.
— І ти чотири роки мовчав? Ми платили за оренду, економили на всьому, а ти мав власну квартиру?
— Я хотів сказати, але не міг, — опустив голову Олексій.
— Чому не міг? Хто тобі заборонив?
Після паузи він тихо відповів:
— Мама була проти, щоб ти знала.
Ірина важко сіла. Свекруха. Хто ж іще.
— Твоя мама заборонила тобі розповісти дружині про квартиру?
Він кивнув.
— Ми тоді ще не були одружені. Вона сказала, що це моя «подушка безпеки» — на випадок, якщо шлюб не складеться.
Ірина заплющила очі. Чотири роки шлюбу — і запасний план?
— Що ще вона казала?
— Що ти виходиш за мене заміж через житло. Що якщо дізнаєшся про квартиру — перестанеш намагатися.
Ірина ходила кімнатою. Свекруха вважала її корисливою — і переконала в цьому сина.
— Що зараз з цією квартирою?
— Ми здаємо її. Уже три роки.
— Ми?
— Я… мама допомагає. Вона всім займається.
— А гроші?
— Мені.
— Ти отримував орендні гроші й мовчав?
— Так.
— На що витрачав?
— Різне. Машину, техніку…
Ірина згадала новий ноутбук, дорогий ремонт авто. Усе було брехнею.
— Скільки?
— Двадцять п’ять тисяч на місяць.
Вона сіла.
— Я підробляла вечорами, ми відмовлялися від відпусток, а ти просто мовчав?
— Мама вважала, що я маю мати щось своє. На випадок розлучення.
— Ти чотири роки жив у шлюбі й готувався до розлучення?
— Я просто не хотів її засмучувати…
— А мене можна було засмучувати? — голос Ірини тремтів.
Вона почала складати речі.
— Ти куди?
— До подруги. Мені треба подумати.
— Ми можемо переїхати в ту квартиру!
— Справа не в квартирі. Справа в довірі.
Вона пішла.
Дорогою Ірина думала: чотири роки вона вірила, що вони партнери. А виявилося — він жив подвійним життям.
Подруга Олена мовчки вислухала.
— І що тепер?
— Не знаю. Довіра зруйнована.
Телефон задзвонив. Повідомлення від Олексія з вибаченнями.
Ірина відклала телефон.
Вона лежала й думала: чи можна таке пробачити? І що робити далі — повернутися чи почати нове життя?
Відповіді не було. Лише біль, образа й розчарування.
Наступного ранку Ірина прокинулася від запаху кави. Олена вже була на кухні, тихо розмовляла телефоном і намагалася не заважати. За вікном стояв сірий, дощовий день — такий самий, як у неї всередині.
Ірина довго лежала, дивлячись у стелю. В голові крутилися одні й ті самі думки. Чотири роки. Чотири роки спільних планів, розмов про майбутнє, економії, відмов. І весь цей час — брехня. Не дрібна, не випадкова, а системна, продумана, з мовчазної згоди.
Вона взяла телефон. Повідомлень від Олексія було ще більше. Він писав, дзвонив, просив зустрітися, обіцяв «усе змінити». Але в жодному повідомленні не було головного — усвідомлення того, що він зрадив довіру.
— Ти не зобов’язана приймати рішення сьогодні, — сказала Олена, коли Ірина вийшла на кухню. — Дай собі час.
Ірина кивнула. Вона знала: поспіх тут тільки нашкодить. Але й повертатися, ніби нічого не сталося, вона теж не могла.
Через кілька днів Ірина погодилася на зустріч. Не вдома, не в кав’ярні, де вони колись сміялися, а в парку. Нейтральна територія. Без спогадів.
Олексій виглядав виснаженим. Не спав, схуд, очі червоні.
— Я все зіпсував, — сказав він одразу. — Я боявся втратити тебе, але зробив усе, щоб це сталося.
— Ти боявся засмутити маму більше, ніж втратити дружину, — спокійно відповіла Ірина.
Він мовчав. Це мовчання було чеснішим за всі попередні слова.
— Я не знаю, чи зможу тобі пробачити, — продовжила вона. — Не тому, що ти мав квартиру. А тому, що ти обрав не бути зі мною чесним. Щодня.
— Я готовий піти проти неї. Готовий змінитися, — сказав Олексій.
Ірина подивилася на нього уважно.
— Зміни — це не слова. Це вчинки. І вони не робляться за один день.
Вони розійшлися без обіймів і без обіцянок. Ірина відчула дивне полегшення. Вперше за довгий час вона зробила вибір не зі страху, а з поваги до себе.
Вона повернулася до своєї орендованої однокімнатної квартири пізніше, щоб забрати речі. Квартира більше не здавалася тісною. Вона була просто етапом. Тимчасовим.
Ірина почала жити інакше. Записалася на курси, про які давно мріяла. Перестала відкладати життя «на потім». Вперше дозволила собі витратити гроші не з користі, а з радості.
Олексій іноді писав. Уже без тиску, без вимог. Просто — «як ти?». Вона відповідала стримано. Між ними з’явилася дистанція, яку не можна було скоротити одним вибаченням.
Можливо, колись вона зможе знову довіряти. Йому — чи комусь іншому. Але тепер Ірина точно знала одне: сім’я — це не квартира, не гроші і не «подушка безпеки». Сім’я — це чесність. І без неї будь-який дім порожній.
