— Галю, ти що, задрімала? У Петрова впала виделка — принеси чисту! І графин онови, а то сидиш, ніби пані, а в людей келихи порожні!
Голос чоловіка перекрив дзенькіт посуду й гомін розмов. Борис сидів на чолі столу — почервонілий, збуджений, задоволений собою. Ювіляр. П’ятдесят п’ять років. «Дві п’ятірки» — саме так було виведено кремом на торті, що чекав у холодильнику.
Я завмерла з мискою салату в руках. Усередині стало дивно тихо, ніби хтось вимкнув звук. За столом зависла напружена пауза.
Петров, кремезний чоловік із відділу логістики, ніяково знизав плечима:
— Та нічого, Борисе, я серветкою протру. Не квап дружину.
— Та хай рухається! — засміявся Борис, підморгуючи гостям. — Рух — це життя. А хто ж нас обслуговуватиме, як не дружина? Дружина, знаєте, універсальна помічниця.
Гості чемно посміхнулися, але відвели погляди. Їм було ніяково. А мені було… порожньо.
Я мовчки поставила салат на край столу й пішла на кухню. Туфлі, куплені спеціально до цього вечора, тиснули, але я тримала спину рівно. Постава — це все, що в мене тоді залишалося.
Ми з Борисом одружені тридцять років. І всі ці роки я була тим самим «надійним тилом», про який чоловіки так люблять згадувати після кількох келихів.
На роботі я — Галина Андріївна, керівниця кадрової служби заводу. Вдома — просто «Галя». Зручний механізм, якому віддають вказівки.
До цього свята я готувалася два місяці. Пропонувала ресторан, але Борис наполіг:
— Хочу вдома! По-родинному. Ти ж у мене господиня, навіщо нам чужа кухня?
Звісно. «Господиня» — це означає, що заощаджені на ресторані гроші підуть на його нову зимову гуму. А я проведу три доби біля плити.
На кухні я притулилася чолом до холодної шафки. В духовці доходила качка з яблуками. У мийці височіла гора тарілок.
— Га-а-алю! Ти де там? — долинуло з вітальні. — Тут Іванович хоче тост сказати, а господині нема!
Я видихнула, взяла чисту виделку й глянула у темне вікно. Зачіска трималася, макіяж приховував втому, сукня сиділа ідеально. Лише погляд був скляний.
Тоді я ще не знала, що та качка стане останньою стравою, яку я подам у цьому домі.
Коли я повернулася, Борис уже розливав напої. Він був у піднесеному настрої, жваво жестикулював, а краплі падали на скатертину, яку я прасувала вночі.
— О, з’явилася! — він вихопив у мене виделку й передав Петрову. — Сідай, штрафну наллю. За те, що від колективу відриваєшся.
Я сіла на край стільця. Ноги гуділи.
— Може, вже час подавати гаряче? — обережно запитала дружина Петрова. — Галю, давай я допоможу?
Я почала вставати, але Борис гучно вдарив долонею по столу.
— Сидіти! У нас не самообслуговування. Галя сама впорається. Вона в мене витривала.
Мені раптом стало важко дихати. Це була навіть не образа — це було здивування.
Я дивилася на людину, з якою прожила життя, виростила двох синів, пережила важкі часи — і бачила самовдоволеного чужинця, який насолоджувався своєю владою при свідках.
Я мовчки пішла на кухню, дістала важке деко з качкою. Аромат яблук наповнив квартиру.
Гості пожвавішали:
— Королева столу!
— Галино Андріївно, ви чарівниця!
Я розклала порції. Борис уважно стежив.
— Мені ніжку. І більше яблук. Минулого разу були самі кістки.
Я поклала йому найкращий шматок, сіла й узяла виделку — зранку я нічого не їла.
Та далі сталося те, що перевернуло все.
Борис перестав їсти й подивився на мене з роздратуванням. Йому не подобалося, що я сиджу. Що я їм. Я руйнувала картинку, де я — лише тінь із підносом.
— Ти чого всілася? — голосно сказав він. — Хліб закінчився, хлібниця порожня. Збегай, наріж. Пора й честь знати, дружино.
У кімнаті запала тиша.
Я повільно поклала виделку. Подивилася на нього. Він чекав, що я знову підскочу, вибачуся, заметушуся.
Як робила це роками.
Я подивилася на свої руки — руки жінки, яка заробляє більше за чоловіка, водить авто й підписує складні документи.
— Галя! — нетерпляче сказав він.
Я встала. Повільно.
— Хліб, Борисе, — сказала я спокійно. — Ти тепер нарізатимеш собі сам.
І пішла не на кухню. Я пішла в передпокій.
У сумці лежала річ, якою я користувалася рідко, але носила як символ. Яскраво-червона помада.
Я нафарбувала губи, зняла кухонний фартух, одягла пальто, взяла ключі від машини — купленої за мою премію.
Повернулася у вітальню.
— Бенкет триває, — сказала я рівно. — Але без обслуговування. Персонал звільнився.
— Ти що робиш?! — обурився Борис.
— Саме те, що давно треба було, — відповіла я.
Я поклала ключ від квартири в салатницю.
— Двері зачинеш сам. І речі свої збери. Завтра до обіду тебе тут не має бути.
— Куди ти підеш?! — вигукнув він.
Я усміхнулася.
— Квартира моя. А я їду туди, де мені добре.
Двері зачинилися.
Надворі падав мокрий сніг. А мені було тепло.
Я сіла в авто й поїхала.
Телефон дзвонив. Я вимкнула.
Вперше за тридцять років я думала не про те, «що скажуть люди».
Я думала про себе.
