П’яний поміщик силоміць видав її заміж за першого-ліпшого чоловіка заради власної забави. Та цей «перший-ліпший» носив тавро каторжника і ненавидів господаря ще дужче, ніж вона.
Аглая сиділа на жорсткій лаві, притискаючи до грудей лляну сорочку. Крізь вузьке віконце, затягнуте старою плівкою, просочувався блідий світанок. Дівчина обережно відгорнула край потертої тканини від зап’ястка. На тонкій шкірі темнів глибокий запалений слід — згадка про грубу мотузку, якою напередодні зв’язали її руки.
Губи досі боліли. Вона пам’ятала смак шовку — чужого, терпкого, з легким запахом дорогого тютюну. Саме тією стрічкою їй учора затулили рот, обриваючи крик.
Тепер кричати було запізно. Навколо стояла важка тиша, яка приходить після великого нещастя. Усе, що мало статися, вже сталося за одну нескінченну листопадову ніч. Вона більше не була просто Аглаєю, дочкою селянина Ігната. Тепер вона стала дружиною чужого чоловіка, який спав біля дверей, відвернувшись до стіни.
Крізь туман учорашніх подій проступали уривки спогадів: переляканий священник, який поспіхом читав молитви, гучний сміх молодого поміщика Валеріана Загорського та тьмяний погляд чоловіка, якого назвали її чоловіком.
— Вінчається раб Божий Єремій…
Аглая ворухнулася, і дошка під нею тихо рипнула. У хаті пахло старою овчиною, димом і сухими травами. У кутку дзенькнула металева кружка.
З печі звісилася суха стареча рука.
— Синочку… води подай…
Стара була сліпою. Її очі дивилися в порожнечу, а зморшкувате обличчя виражало тривогу.
Аглая мовчки підвелася, набрала кухлем холодної води й піднесла їй. Старенька пила жадібно, а потім несподівано міцно схопила дівчину за зап’ясток — саме там, де палав слід від мотузки.
Аглая тихо скрикнула.
Сухі пальці обмацали руку, плече, а потім торкнулися обличчя.
— Ой лишенько… яка ніжна шкіра. А слід який… недобре з тобою вчинили.
— Звідки ви знаєте? — прошепотіла Аглая.
— Не бачу я світу, доню, але серцем відчуваю. Мене Мотрею звуть. Я мати Єремія. Не бійся його. Він не лиха людина.
Біля дверей почулося важке дихання.
Єремій прокинувся.
Великий, кремезний чоловік мовчки підвівся, нагодував матір розмоченим у молоці хлібом і вийшов надвір. Незабаром звідти долинув рівний стукіт кузнечного молота.
Аглая залишилася сама.
«Не скривдить…» — повторила вона подумки.
Та найбільший біль був не від нього. Її палило інше — образа на того, хто зламав її долю заради власної розваги. І ще одна образа — на рідного батька.
Усього три дні тому вони з Ігнатом ішли розбитою дорогою до маєтку Загорських. Їх викликали зі села поблизу Вологди. Батько, виснажений важкою працею, постійно кашляв і повторював:
— Новий пан молодий. Може, полегшення людям дасть. Потерпи, доню.
Аглая слухала його і відчувала, як усередині наростає протест.
У маєтку їх зустріли дивно. Слуги відводили очі, шепотілися між собою. Один кучер глянув на Аглаю й криво посміхнувся:
— Гарна дівчина виросла. Пан точно оцінить.
Від цих слів їй стало моторошно.
Незабаром з’явився сам Валеріан Загорський. Молодий, добре вдягнений, із самовдоволеним поглядом.
Він підійшов до Аглаї, підняв її підборіддя й засміявся:
— А мені казали, що вона звичайна. Та це ж справжня красуня.
Потім він наказав покликати священника.
Аглая не одразу зрозуміла, що відбувається.
Лише коли почула наказ приготувати вінчання, а її саму зв’язали, до неї дійшла страшна правда.
Її долею розпорядилися без неї.
Тієї ночі все відбулося, наче в страшному сні.
Її привели до маленької каплиці. Священник нервував і поспішав. Єремій стояв блідий, немов тінь.
Коли церемонія завершилася, хтось вигукнув:
— Поцілуй наречену!
Та Єремій несподівано затулив Аглаю собою.
— Не чіпайте її. Вона моя дружина.
Його голос прозвучав твердо й несподівано впевнено.
Пізніше він доніс непритомну Аглаю до своєї хати.
Наступного дня вона дізналася, що батько тяжко хворий. Його залишили помирати в старому сараї.
Вона знайшла його серед напівзотлілої соломи.
Ігнат ледве дихав.
— Прости мене, доню… Не вберіг…
Перед смертю він відкрив таємницю.
Колись її мати служила старій пані. Та, вдячна за відданість, оформила для маленької Аглаї документ про звільнення від кріпацтва. Але папір сховали, і про нього ніхто не наважувався говорити.
— У Білопіллі… у старому скиті… шукай…
Це були майже останні його слова.
Невдовзі Ігнат помер.
Після його смерті в серці Аглаї залишився не розпач, а холодна рішучість.
Через кілька днів вона дізналася ще одну правду.
Одного вечора, випадково побачивши Єремія без сорочки, вона завмерла.
Його спина була вкрита шрамами.
А на лопатці випалене тавро.
Єремій довго мовчав, а потім розповів.
Колись він виступив проти жорстокого управителя, який скривдив його сестру. За це його відправили на каторжні роботи. Повернувшись, він опинився під владою нового поміщика, який продовжив його принижувати.
— Він хотів зробити з мене посміховисько, — сказав Єремій. — Тому й одружив нас.
Тоді Аглая розповіла про документ.
Так народився план.
Вони вирішили знайти папери й довести правду законним шляхом.
Разом із помічниками вони вирушили до Білопілля.
Дорога була важкою. Сніг, ліс, холод і страх переслідували їх на кожному кроці.
Та в старому скиті документ справді знайшовся.
На пожовклому аркуші стояв підпис колишньої пані та печатка роду Загорських.
Аглая була офіційно вільною.
Повернувшись до маєтку, вони застали біду.
Кузня палала.
Єремія прив’язали до стовпа.
Валеріан Загорський усміхався, певний своєї безкарності.
Та цього разу Аглая не злякалася.
Вона вийшла вперед і показала документ.
— Я вільна людина. І правда про це вже відома іншим.
Поміщик зблід.
Він зрозумів, що ситуація змінилася.
Невдовзі Аглая та Єремій залишили маєток.
Після довгих звернень до влади й перевірок було підтверджено: документ справжній.
Аглаю офіційно визнали вільною.
Їхній попередній шлюб, укладений без її згоди, анулювали.
Та після оголошення рішення вона сама взяла Єремія за руку.
— Ми хочемо одружитися знову. Добровільно.
Цього разу церемонія була зовсім іншою.
Без примусу.
Без страху.
Без чужої волі.
Коли вони вийшли з церкви, зимове сонце залило площу золотим світлом.
Попереду чекало нове життя.
— Куди тепер? — тихо запитав Єремій.
Аглая усміхнулася.
— До Білопілля. Побудуємо дім. І кузню. Будемо самі творити власну долю.
Сани повільно рушили засніженою дорогою.
Попереду було багато труднощів.
Але вперше цей шлях належав тільки їм.
